все, що здалося тобі безкінечним,
мало початок і звершення.
серпнем все більше схилялась до втечі
хоч планувала повернення.
зігнуті плечі зімкнулися в коло,
коло сімейне вечеряє.
всі повсідалися, мов богомоли,
та не наповнити черево.
вже балачки повщухали за поміч,
виє настриливе радіо.
"доне моя, чи сумуєш за домом?
чим я тобі не зарадила?
чи я за тебе погано молилась?
чим ти така вже обділена?
чи спонукала, коли ти журилась
і поспішала до милого?
татові сняться твої оченята,
то-бо від мене, зеленії.
просим тебе, приїзди хоч на свято,
завжди одчинені двері.
люті морози приходять невчасно,
ти одягнися, малесенька,
та не скуповуй холодні окраси,
нащо те жертвопринесення?.."
...ніч розтяглася, мов кава потрійна,
"Lumen"... салат недосолений...
вже закінчилися цьоми й обійми,
ви помаленьку розходитесь.
скигне у соті нове повідомлення,
їх не читаєш неділями.
просто живеш, підфарбовуєш корені,
гаснеш, печаллю не ділишся.
натовп, затори, балкон на балконі.
погляди більш іронічніші.
місто-герой розпульсовує скроні,
це, як сім`я, де усі чужі.
щастя — то мить, за яким ти женешся, —
це не питання вже — речення.
все, що здалося тобі безкінечним,
має початок і звершення.
Мінливо Байдужий
автори вічно носитимуть клеймо з провиною у цьому)
