|
Буває ж так, що на годиннику 4та ранку. За вікном вже стихли навіть шолудиві пси. А ти лежиш з розплющеними очима та розмірковуєш над тим, на холеру ти прокинулась настільки рано. Адже будильник заведений лише на 7му. Та ти прокинулась. І заснути вже ніяк. Бо твої очі, що зазвичай, ніби свинцем налиті зранку, зараз вже ніяк не хочуть стулятися. Що ж поробиш? І вставати рано. Тож, ти просто лежиш і, пильно вдивляючись в стелю, тішиш себе думками про щось неминуче. Щось надзвичайно важливе. Ось так, і цього разу. Просто думала про те, що було. Про те, що могло б бути. Вчора ввечері слідкувала за однією молодою родиною. Чоловік, дружина та маленький синочок. Гарно так. Милозвучно. Вони спілкувались. Просто проводили час поряд. Так красиво. Аж мелодія, як із якоїсь мелодрами, заграла в цей момент. Дивлячись на них, розумієш,що твоє щастя далеко неповноцінне. Адже тобі не має заради чого прокидатись зранку. Ти приходиш додому і ліжко, що могло вмістити кінну артилерію армії Наполеона, при чому і тварин, і людей, холодно очікує на твою появу. Немає поряд людини, яка просто розбудить, черговим монологом на тему темної нічки, чи якихось нічних проблем та скаже «мамо!». Яка просто покличе тебе. Яка буде довго вдивлятись в твої очі, але також наводити в домі гармидер та тішити тебе черговим мовним зворотом. Що просто буде поряд. А також інколи не вистачає того, що буде поряд. Того, що повинен бути скелею. Опорою. Що повинен просто взяти за руку та провести по життю. Романтично-трагічне життя молодої дівчини змусило піднятись з ліжка та піти покурити. А що ще лишається? Так, сама деколи не розумію чим саме це може допомогти. Але в житті завжди була лише одна думка, щодо цього. «Я полишу палити лише у 2 випадках : або завагітнію, або помру!» І тут третього не існує. Лишається сподіватись на перший варіант. Адже це набагато приємніше та позитивніше. А якраз зараз куди не прийдеш, чи то пак не приїдеш всі вже допитуються. Бо мовляв коли вже? А що ти ще й заміж не вийшла? Чому? А хлопець є? А ти просто намагаєшся уникнути цих питань. Відволікти увагу жартами від цієї теми. Бо соромно. А головне за що? Що ти не виконала бізнес-план свого життя, складений іншими? Що ти не підходиш під стандарт суспільної думки? Що ж у нас за суспільство тоді таке? У 18 народила, або раніше, то ти малолітня і нерозбірлива в житті мати. І чим ти думала? І взагалі куди твої батьки дивились, що ти «залєтєла»? а якщо у 20ть ти ще сама і ні з ким нічого ще не напланувала і не почала виконувати програму по виходу країни з демографічної кризи, то значить в тебе вже не все в порядку. Значить, то вже ти маєш певні вади і не здатна бути в ногу з часом. А ще як це ви, без житла, постійної роботи та зарплатні, щоб вимірювалась хоча б 4-5ма нулями , навіть могли подумати про дитину? І скажіть на милість, коли це все встигнути? А головне як? Типу, ми всі роботи, що просто зобов’язані мати певний режим та програму з чітким розподілом сил, потужності та часу виконання. А, якщо збилась то просто повернувся на крок до того та відмінив всі попередні дії. Роздуми поволі привели до часу Х. Тобто до ритуалу зборів на роботу. Все по колу.
Біготня. Всюди люди кудись поспішають. Цікаво, куди? Ось, дівчина, що пробігає повз в широчезних окулярах та новомодній кофтинці, що аж засліплює відблиском пайєток та стразиків. Куди вона так спішить? Можливо, на пари. Бо в студентів зараз літня сесія. Чи то більше її подоба. Позаяк наразі сесія вже віджила себе як таку. Вона лишається незмінним атрибутом лише для 2єчників. А більшість вже давно захистили себе набраними заздалегідь балами та спокійно відпочивають решту часу. То, може, й на краще. Або вона просто квапиться до салону краси. Трішки допомоги не завадить будь-якій жінці. А взагалі то рідко існують жінки, що були б задоволені власною зовнішністю. Хоча б щось, Аале повинно картати твоє сумління відносно власної недогарності. Щось, щоб не давало визнати себе най най най. Але менше з тим. Ось і 2 бабусі теж намагаються забігти до метро та викроїти для себе хоча б краєчок вільного місця. Звичайно, в такій вранішній тисняві, на те, щоб ще й сісти вже ніхто й не претендує. Себто народ просто накопичується в одній великій консервній банці. І всі так рвуться всередину, ніби різні комахи на світло вночі. З одного боку, завжди незручно та не надто приємно, а з іншого, 10-30 хвилин поштовхів, змін різних поз( які навіть деяким еротичним книжкам не снились) і курйозних ситуацій, й ти в місці призначення. А в громадському транспорті іноді справді трапляються найвеселіші історії. Просто він, ніби розсадник, всього, що зветься смішніше не придумаєш. Ось так поволі і тебе затягує в цю живу течію, що неквапливо направляється до металевого перевізника людських душ.
Вихід. Бабусі, як вірні слуги, продають всілякий вітчизняний фастфуд. Типу made myself. And eat it with pleasure. Коротше. Насолоджуйтесь. Вживайте вітчизняне. Та й черги до «вільної каси» зазвичай менші і ціни завжди порадують. Ці ж дистриб’ютори легкого перекусу завжди дбають і про ваш гаманець, і про знешкодження головного ворогу людини – Голоду. Вони втамовують апетит та пропонують широкий асортимент у печеному та жареному вигляді. Типу працюють на благо нашого суспільства.
А ще численні торговці квітами, коли навіть найзатятіший скряга не зможе спокійно пройти повз і оминути небезпеку сказаної фрази « А не бажаєте ви купити букетик для вашої дами? Він майже такий же гарний, як ваша супутниця. Докажіть як ви її кохаєте, придбайте цей знак вашої прихильності!» І що тут поробиш? Все. Тепер ти конче змушений довести хоча б мізерну схильність до романтизму. І що ніби це просто аргументує твоє шалене кохання. Або оці продавчині свіжої преси. Отак волати весь день. І привертати до себе увагу. Це зможе не кожен. Саме на це то і потрібно вчити. Чому не існує спеціальної освіти для цього? Типу, як змусити у тебе що-небудь придбати. А що, іноді це конче необхідно. Існує ж чтиво на кшталт того, як завоювати більше друзів. Або як навчитись виживати в незнайомому колективі. І таке інше. І хтось же це читає і слідує цим порадам. Не хочу безпричинно критикувати подібні книги, адже і права їх осуджувати аж ніяк не маю. Але просто цікаво, чи існують там дієві методи? І чи допомогло реально це комусь в житті? Насправді… Без перебільшень. Нещодавно в книжковій крамниці знайшла книгу, на які зазвичай не звертаю, даруйте, але так сталось в моєму житті, уваги. Але ця чомусь зацікавила, чи то зовнішнім виглядом, чи то можливим змістом, тож зазирнула всередину. Книжка називалась «Як здобути мільйон?» а всередині крім вступу з біографією автора, тільки 300 сторінок з одним повторюваним словом «РАБОТАТЬ». Правдиве чтиво. Як не крути. А факт.
Ось і посеред київської візитівки – каштанів видніється мій офіс. Місце скупчення креативних зануд. Що завжди в русі. Що завжди зайняті. Якийсь генератор вічного руху. Що стимулює до чогось нового. Що не дає зупинись. Бо, якби це страшно не звучало, затопчуть і не помітять. Це як не як фронт творчих змін. А він безжальний. І якщо тобі плюють в спину, то добре, бо це означає, що ти попереду. А значить ти лідер. В свій час ще в школі відвідувала курси на тему «Ти лідер!». Навіть працювала волонтером в цьому тренінгу. Знаєте, а в період юнацького максималізму це те, що може сильно допомогти. Дати просто зрозуміти дитині, що вона рівна серед рівних, що вона може бути вожаком стада. Що вона – індивід. І все то краще, аніж тинятись вулицями з пляшкою пива. А там вчать простих засад. Бути толерантним та обачним щодо оточуючих. Просто , як казав геній України « І чужого навчатись, і свого не цуратись». А це іноді так добре. Коли можна познайомитись з іншими людьми, просто подорожувати містами та робити вигляд, що від тебе щось залежить. Що саме ти можеш передати якусь хоча б мізерну частину своїх навичок іншим. Принести хоч якусь користь. А ще, просто гарно, коли тебе слухають. Коли тобі довіряють. Коли в тобі вбачають не просто підлітка, а експерта з психології. А також природній дитинству дух захоплення, конкуренції, авантюризму, цікавості врешті-решт. Тобто просто насолодитись цією солодкою порою юності. Відкрити в собі незнані до цього грані. Так, добре було. А тепер просто комп’ютер, монітор, свіжа кава та скупі на вигадку розрахунки. Ну, а що час минає, ми також не лишаємось осторонь змін. Потрібно бути серйознішими та віддавати все більше себе на якісь невеселі, але прибуткові справи. Байдужа реальність – моя злободенна сьогоденність. Без перебільшувань. Емоцій. Пафосу. Просто стрибок в океан праці. Та так, щоб з головою. Але сплеск, щоб бачили всі. Коротше, без пафосу, просто працюю. Просто як в зазначеному графіку. До 7ї вечора. І ніяких відволікань. Навіть в думках.
ID:
454526
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.10.2013 00:25:56
© дата внесення змiн: 15.10.2013 00:25:56
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|