Мої сумні, не сумовиті очі,
Що стільки світла принесли тобі,
Сьогодні стали безтурботні,
Пусті. Німі. Не зберегли
Кохання світлого. Та ні поруки,
Бо не було любові поміж нас.
З холодним розрахунком муки
Ми жили між пекельних фраз.
Мене любив ти? – так банально
Тебе питать оці слова.
Я вийшла заміж так спонтанно,
Тобі не була я вірна.
Та й сам ти це чудово знаєш,
І рильце маєш ти в пушку.
Ти помниш, як тобі путану брали?
А потім ще і ще одну.
Так розрахунок сто відсотків
Нас розділяє на краї.
Я не чекаю миротворних
Твоїх невідданих шляхів.
І не чекай ти, що вернуся
В твої обійми пустоти.
Не посміхнусь, не усміхнуся
За нас все вирішать роки.
Давно вже все ми зрозуміли,
Що разом нам повік не будь.
Давно мости усі спалили,
Щоб більш нічого не вернуть.
І ворогами ми не станем,
Хоч часом все в душі болить.
Давно вже іншого кохаю,
Та й не тобі про це судить.
Ти добре знав, що він існує.
Для мене він моє життя.
Для нього я пишу поеми
Про вірне, вічне є буття.
Ти злився часом із-за цього,
Кричав і речі викидав.
І я пішла собі в простори,
Створила гарний, світлий храм.
Ти намагався повернути
І свою шкуру ти спасав,
Мене благав ти все забути,
Свою позицію міняв.
Та не хотіла навіть слухать,
Я вимикала телефон.
Тобі було б доволі зручно
Путанів трахати вагон.
Мені, повір, не так й цікаво,
Кого, коли, і де, і як.
Ти пам’ятай я маю право
Тебе на вулицю прогнать.
Але мені це не потрібно,
Тому прощаюсь назавжди.
Тепер ти будеш безпробудно,
Мене одну повік любить.