|
В слухавці забринів знайомий голос:
-Привіт. Ти спиш?
- Та так, намагалась…А ти що так пізно?
- Так, вибач. Просто не спалось. Вирішив набрати твій номер. Мабуть, на рідкість безтактно. Але задарма особливо не думав, вирішив скористатись інстинктами. Забажав і подзвонив. Мабуть, не варто було. Відволікаю від сну. То, напевне, краще завтра подзвоню.
- Та ні. Тепер я вже прокинулась. Тобто можемо спокійно поговорити і зараз. Якщо хочеш, звичайно.
- Ну, то добре, бо вже давно не випадало нагоди поспілкуватись. Майже тиждень був як білка в колесі. Просто заручник справ. Накопилось багато. А потім вже й телефонувати було якось незручно, типу, завинив, обділив увагою. А ось сьогодні довго розмірковував, а потім вирішив, що конче потрібно поговорити. Як ти там? Що нового?
Так ось проходила наша така неочікувана та довгождана розмова. Обмінялись останніми подіями. Кожен розповів, що тривожить. Декілька жартів для власної розради. І ось, коли вже більшість була сказана, домовились зустрітись завтра, себто вже сьогодні, адже, час плинув і невблаганний годинник показував 03.30. Дивно, але навіть засинаючи, піймала себе на почутті абсолютного щастя. Просто посміхалась і ніяк не могла це пояснити. Потім було щось схоже на сон. Якщо 3 з половиною години так можна назвати. Потім - офісна метушня, Анжелка з першою приміркою, точніш першими наметками на сукню. Шалений ритм набрав цей день. Голова йшла обертом. Тут знов телефон задзвонив цією щасливою мелодією. На обличчі знов засяяла посмішка. Голос її викрив. І Антон відразу ж сказав, що добре, що я в гарному настрої. Домовились піти до піцерїї. Потім в кіно на черговий веселий фільм. Все просто, банально, але це саме те, що потрібно. Тільки треба було ще заскочити додому, навести лад зовнішній. Так що помчала, окрилена гарними новинами додому. Сьогодні нарешті початок вихідних. Забігаючи в метро, одягла навушники, в плеєрі - шедеври вітчизняних музик. Так, наспівуючи чергову мелодію, непомітно дорогою додому замріялась і навіть не помітила знайому машину. І тут хтось просто підлетів ззаду і підняв вгору. Хто б це міг бути? Дивно? Що за безтактність? Повертаємось. Музика поступово згасає. Вибух мозку. Просто не можу повірити власним очам. Андрій? Як це? І чому саме зараз? Звідки ти тут?
- як ти тут опинився?
- і тобі привіт! І я за тобою також дуже сумував. Мені тебе також не вистачало!!!
- ні, Андрію, привіт то привіт, але звідки ти тут взявся? Яким вітром тебе сюди занесло?
- сподіваюсь, що попутним. Просто скучив,ось я і тут. Ти не рада мене бачити?
- та не в тому річ. Власне я досить спантеличена твоєю появою. Але як же Лондон?
- всього і відразу не розповіси. Потрібно по порядку. Так що давай зараз де не будь посидимо, і обговоримо всі моменти, що тебе цікавлять. Спілберг, як же по тобі сумував. Ці зелені очі. В них можна потонути… Ну посміхнися ж, бо не часто бачились останнім часом.
- ти як завжди, просто сніг на голову. Але, тільки вибач, сьогодні я ніяк не можу в мене плани. Ти б попередив чи що. Подзвонив. Чи просто номеру не було?
- яка ж ти… стільки не бачились, хотів сюрприз влаштувати, а ти отак. Переб’ється твоя Анжелка якось без тебе сьогодні. Пів року не бачились все ж таки.
- та справа не в тому. І не Анжелка. Вибач, але направду - сьогодні не вийде.
- дуже шкода. Стоп. Не Анжелка? В тебе хтось з’явився?
- що ти хочеш почути?
- бажано б правду. Якщо я заважаю, то я просто зникну.
- правду? Тоді слухай, сьогодні я буду зайнята, а завтра ми можемо обговорити твою раптову появу в нашій країні та в моєму дворі.
- ну, добре, до завтра я таки можу почекати. Але постривай хвильку.
Він швидко рушив до машини. Чорна, спортивна, не буду піарити марку, але достатньо швидка та така знайома. Стільки годин ми свого часу могли проводити в ній просто кататися по місту, оглядаючи швидкоплинність всього навколо. Іноді навіть здавалось, що це - дім на колесах. І навіть квартиру не потрібно було б знімати. Для чого? Прокинувся і вже в потрібному місці. То звичайно було перебільшення. Але це вже було не авто, як засіб пересування, а член родини, нашої міні-родини, і ставлення до нього було відповідне. І ось він вийшов з машини, а в руках - здоровенний букет червоних троянд. Як же це гарно. Просто казково. І якось незвично. Пів року гри в мовчанку. Різні часові полюси. Різні континенти. І ось знову він тут. Для чого? В голові купа питань. На лиці здивування. В руках уже мої квіти.
-це тобі, вони майже такі гарні, як ти.
-дуже приємно. І красно дякую. Але, вибач, мені наразі потрібно бігти, бо не встигну.
-давай, до завтра!
Він нахилився, але чи то я якось занадто заплуталась в собі, чи вже відвикла від такого, я просто вирвалась і побігла, як малолітня школярка. Що просто засоромилась. Хоча в цьому самому випадку. Це навіть не так було. Я просто розгубилась. Не знала, що відчувати, що думати, як себе поводити. Андрій - це іще один чоловік, що не залишився осторонь мого життя. Але вже більш свідомого, столичного і дорослого. Так, довго притирались один до одного. Але потім навіть жили разом. Декілька місяців. Це чоловік, що дарував квіти кожного дня. Просто так. Вигадував своєрідні сюрпризи. Побачення. Дійсно, в хорошому сенсі двояка людина, будучи прагматиком на роботі, вдома перетворювався на романтика. Мрія будь-якої дівчини. Я не була аж до глибини душі в нього закохана. Все було мирно, якось ґрунтовано на симпатії і взаємоповазі. Просто нам було добре поряд. Якийсь час. Потім йому потрібно було по роботі летіти в Лондон. Я вирішила все обірвати, бо якось не вірю в стосунки на відстані. Це зовсім не логічно. Роками чекати. Бачитись рідко. Час іде. Ми змінюємось, а так виходить, що дуримо самих себе. Бо, по-перше, змушуємо і себе, і людину близьку нам, обмежувати себе в усьому. Бо як це без мене і туди не ходи, і того не роби. І, по- друге, коли час спливає, до вас повертається вже зовсім не та людина, що ззовні ще може й нагадує вашу колишню, але це - лише мембрана, а наповнення - вже геть інше. Бо людина – істота соціалізована. І так чи інакше, ми змінюємось під впливом оточення, тим паче, якщо воно у вас різне. А потім вже і розмови не клеяться, і відносини стають сухими та непривабливими. Вітер розтавання задуває те полум’я пристрасті, що ніби тримало вас разом. А, може, ще, як у мене з Андрієм, не було такої безмежної любові. Щоб на край світу за коханим, щоб кохати до тріпотіння в колінцях. То просто було зручне та наповнене приємними моментами взаємоіснування. Вперше після минулих відносин, з тим же Антоном, і болю від розлуки, хотілось просто почувати себе жінкою, віддатись в міцні чоловічі руки та відчувати підтримку та навіть власну слабкість. А потім сама обірвала ці відносини. Сама вирішила, що не спілкуватись буде краще. Напевне, й не думала, що ця людина ще коли-небудь з’явиться. Тим паче сьогодні. І тому просто не готова була ось так все покинути заради Андрія. Тож, плани є плани. Потрібно просто почистити мозок від всього. Занадто багато там накопилось. Відчуваю, що скоро це все буде нагадувати стару стріху взимку де сніг поволі скопичується, а потім вона не витримує і під натиском ламається на тріски. А, може, сходити до психолога? А що, зараз це модно. І, говорять, дієво. Чому б і ні? Адже, там повинні бути якісь надзвичайні спеціалісти, що знаються на різних видах людських тарганів та підкажуть отруту, щоб хоч трохи їх потруїти. Це ж яку витримку потрібно мати, щоб годинами, чи то пак днями сидіти і слухати, як ти жалієшся на свою страшну долю, і на власне ображене его. Чи то тебе чоловік покинув, чи котик улюблений помер, чи тебе в колективі недооцінюють – все це стає справжньою драмою. А ця мужня людина повинна не просто слухати а ще й намагатись аналізувати весь той цілковитий хаос і давати доречні коментарі. А інакше все: ти не психолог, і нікому ти такий не потрібен, якщо ти якійсь зарозумілій пані що має чоловіка-олігарха, купи майна та життя без єдиного трудового будня, скажеш, що вона просто з жиру біситься і проблема то її у власному хворобливому та всепожираючому его. Але ні, приходиться знаходити слова й для таких. І поводити себе коректно. Напевно, простіше працювати, наприклад, патологоанатомом. А що з них, трупів, візьмеш? Прийшов виконав свою справу, тихо, без всяких закапувань мозку. І, мабуть, навіть психіка здоровіша, та нерви витриваліші. Але з іншого боку, ну, не довіряю я оцим сучасним рішакам всіх проблем. І комплексів я вас позбавлю, і жити навчу. І буквально через 10-20 сеансів, по 100 баксів кожен ви позбавитись проблем. Ага, ще б дописали, що й останніх грошей. Звичайно. Коли там тоді думати про свої моральні нестатки , якщо будете гарувати на роботі та розмірковувати, де б дістати грошей на подальше життя. Але справа навіть не в моїй цинічно-меркантильній сутності, що мене там просто жаба б давила стільки відвалити, а просто те, що почасти для мене, це для тих людей, які не мають друзів. Тоді, потрібно, щоб тебе просто вислухали, дали пораду, побули поряд. Це купування уваги. А для мене це - жах. Бо, коли ти платиш, то й до тебе відносяться як до об’єкту підзаробити, а ще ти – ніхто – тільки робота. Мабуть, мій культурно-інтелегентний рівень ще не доріс до європейського та американського. Мені набагато більше подобається скиглити в обнімку з друзями і виливати на них свій неспокій. Це досить жорстоко звучить, але, це ж взаємно. І тому, так, дякувати Богу, що в мене є такі друзі, що мене терплять та підставляють плече в необхідних ситуаціях. Що просто не дають впасти у безодню всепожираючої саморозрухи. Вони завжди вислухають та зрозуміють. Скажуть, що я роблю не так. В чому помиляюсь. Де допустила помилку. І найголовныше, що з їх боку це все щиро. Без користі. Мабуть, просто мені поталанило в житті. В мене найкращі друзі. І саме тому жити легше на цьому світі. І за це все хотілося б сказати їм велике ДЯКУЮ. Помітили, як нечасто ми говоримо це слово. Ну, не в дрібному, побутовому сенсі. А в плані, подяки за щось більше, ніж просто передай сільничку чи відчини мені двері. А потім довго жалкуємо, що не встигли вчасно висловити власну вдячність.
Але не будемо про сумне. Та й часу то особливо й немає. Тож, підфарбовуємо губки. Одягаємось. Ось сьогодні чи то від надмірного стресу за день, чи то від якогось такого настрою вирішила бути трішки дитиною. Впаду в юність. Модняві кеди. Джинси. Гарненька футболочка. Саме час вирушати. Бо, мабуть, Антон вже чекає. Сподіваюсь, вечір пройде гарно.
ID:
455069
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.10.2013 00:21:37
© дата внесення змiн: 18.10.2013 00:21:37
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
