|
Але так не вдалось. Щойно я потрапила додому і закурила, як в двері подзвонили. На порозі стояв він. Дещо спантеличений та стурбований. З виразом обличчя, що виказувало такий жаль і почуття провини. І мені просто захотілось вдати, що мене немає вдома. Якось по дитячому, але просто не хотіла все з’ясовувати. Не сьогодні. Не зараз. Він дуже довго стукав, кричав що не піде, поки я не відчиню. Але я просто не могла нічого говорити. І тому мовчала. Так дивно. Але я просто сиділа і чекала коли все стихне. І цей момент настав. Потім я забралась на вікно і почала просто спостерігати як йде дощ. Наша з природою істерика співпала. Я намагалась під пледом сховатись від усього. Але чомусь не виходило. Чомусь було враження, що серце вийняли і стискають грубо і невпинно. Ніби по одному вирізають кожен орган. Ніби вирізають апендикс по живому. Ніби виривали зуби. Немов зрізали нігті по лікоть. Як же боляче відчувати, що тебе не люблять. Що тобою нехтують. Що тебе вибирають чи ні, як на аукціоні. Ні, так я не хотіла. Так, я не говорила, що я на 100% вирішила. Але чому я повинна вагатись, якщо людина взагалі має свою історію? Якщо я може йому зовсім і не потрібна. Так, приїхав, так, ходив, писав, дзвонив…Але, що поробиш…Виявилось все дедалі більше заплутано. І коли він взагалі збирався мені про це сказати? Чи може й не планував такого? А що…Це вигідно. Можна так в кожному місті гратись в кохання. Артисти ж так роблять. Гастролер, блін. Так, я не зовсім справедлива. Хоча тепер вже за мене думало моє ображене самолюбство та пляшка вдавленого в себе червоного вина. Я сиділа, куталась в такий же червоний, як напій в келисі, плед і розмірковувала, як це бути на вагах долі. Що спонукає нас робити вибір? Як шальки терезів можуть вирішити чиєсь життя? І взагалі для чого потрібно вибирати. Адже, чоловіки – по своїй натурі полігамні. От і жили б ми, як деякі країни, маючи по декілька відповідників для свого его. І для кожної дружини було б своє призначення. Так, дивно по чому це визначається. Кому пелюшки прати, а кому плотські задоволення втішати? Але якось взагалі це все дивно для нашого суспільства. В нас звикли по іншому. Якщо й ходити на ліво, то з-під тишка. Щоб анічичирк про все це. А то де ж моральність? І тому й живемо ми в світі суцільної брехні. Довіряємо один одному. Принаймні вдаємо гарний шлюб, відсутність проблем та взаєморозуміння. А то що ж скажуть люди? Бо зараз все заключається саме в цьому. Не так подивляться, не те подумають…Ось так ми всі і перетворюємось на клоунів з натягнутими посмішками на обличчі та сірим пустим поглядом. А повертаючись додому, боїмось зазирнути в шафу, щоб не знайти чергового скелета, що тихенько припадає пилом там десь в кутку. А де ж ділась ця романтика? Коли на руках носили, коли роками чекали і вірили, коли просто, як в якійсь солодкій до шаленства мелодрамі повинно іскритись і палати серце? Де все це ділось? Так, люди стали інші. Дедалі прагматичніші. Зациклюємось на матеріальному. А при цьому втрачаємо щось духовне. Ми якось дуже звикли поспішати. Невідомо куди, але чим скоріше, тим – краще. А для чого? Щоб не встигнути обернутись, а все пройшло? Щезло… Стало ще сумніше. На думці було бридке самовиправдовування і жалість до самої себе. Фе, більш за все це ненавиджу. Але чи то може природній шквал емоцій так діяв, чи навпаки свій смуток настільки осідав, що становилось гірко. Що ніби камінець на шиї все тягнув і тягнув додолу. Я усвідомлювала, що так далі не можна і тому просто почала збиратись з думками. На вулиці вже було геть темно. В кімнаті також. Я не хотіла вмикати світло, бо здавалось, що воно ще більше підкреслить мою жалюгідність. Самотність і тиша ніби в тяжких кирзових черевиках крокували вздовж і впоперек моєї квартири. Я, щоб не закричати і не з’їхати з глузду вирішила ввімкнути телефон. Там і час дізнатись можна, та й якусь музику включити. Чи то пак радіо. Врешті-решт вже буде ліпше. Тож, діставши цей агрегат порятунку, і виконавши не хитрі операції, що призвели його до воскресіння з полону темряви і зони недосяжності, я дещо заспокоїлась. Відразу ж отримала купу смс з пропущеними. Так, це був Антон. Телефонував 39 разів. Всього то? Ні…Говорити зараз я не могла. І тут тільки-но ввімкнула пісеньку, де улюблена група Скрябін просила спати самій, коли більш ні на кого очікувати, як залунав дзвінок. На екрані страшний напис: Шеф…Ого, об 11.25 вечора. І чого б це? Що я такого вже скоїла?
- Так, я вас слухаю…- якось заледве чутно промимрила я.
- Алісо! Ти де оце була? До тебе взагалі дотелефонуватись можна?- кричав страшний злий чоловічий голос.
- Пробачте, розрядився телефон, - якось надто банально збрехала я. (ну не розповідати ж йому всю цю душероздираючу історію)
- Так, і ти пробач, просто я погарячкував. Значить так, завтра о 18.00 з центрального з\д вокзалу їдеш на 3 дні до Львова презентувати нову концепцію програми по одному центру, що замовляв нам її десь з місяць назад. Готель я замовив. Квитки вже є. завтра кур’єр доправить їх та всю необхідну інформацію тобі додому.
-А як же Аліна? Це ж її проект.
-Аліна захворіла. Температура висока. З ліжка не встає. Просто більш нікому. Я тебе дуже прошу. Більш чесно нікому.
-Добре.
- Дякую. Величезне дякую.
Ось так, мій кошмарний вечір завершився якимось дивним сюрпризом. Львів - вже давно був містом моєї мрії. І тут так, несподівано, без попередження, як грім серед ясного неба. Але налаштуватись на позитивний лад я не могла. Тому ввімкнула альбом Скрябіна і почала так-сяк збирати речі. На вулиці в нас погода змінювалась щодня. То була майже літня спека, то проривався рясний дощ. А на рахунок Львова я взагалі не знала. Я не могла навіть передбачити, що там і як. Тож, просто складала якісь ділові костюми та просто кеди, футболки… коротше, стандартний набір туриста. Якось недолуго то в мене все виходило і мені прийшлось тричі надбирати чергові речі, щоб все помістилось в сумку. Бо набирати з собою цілий гардероб я не планувала. Тож, захватила ще одну сумочку з нетбуком, в який помістила всі потрібні для себе документи і т.д і т.п.
Ось так майже на валізах я якось заснула. Зранку прокинулась від того, що дзвонив телефон. На всю квартиру. Голова стискалась ніби в неъ всю ніч вкручували шурупи. Треба було відповісти.
Це була доставка. Я сказала, щоб залишили внизу. В нас там сиділа така добродушна тітонька Катя. Вона й приймала зазвичай всю кореспонденцію. Сама могла розказати кому й куди потрібно йти та для чого. Тому з нею краще було не жартувати. Але, попри це все, вона була дуже ввічлива, завжди відповідальна та добре ставилась до кожного, хто тут мешкав чи приходив в гості. Ось і Антон свого часу її підкупив чимось, хоча це було майже неможливо і вона його пропускала, як до себе додому. Коротше, я облишила всі службові повинності на потім та прийнялась далі приводити до ладу своє лице та вміст своєї голови. Так, картина була не дуже. Очі заледве виднілись на карті обличчя. І більше нагадували якусь подобу китайського народу,зрозумійте правильно нічого проти них я не маю, але просто не звикла бачити свої зелені та великі, як озеро Байкал очі, в такому амплуа. Тож, я поступово почала вмиватись. А потім наводити лад. Як казала одна моя знайома : «Я не знаю хто ти, але я тебе нафарбую». Саме такі думки приходили і в мою голову, коли я споглядала на це страшне видовище, що називалось моїм відображенням. За годину-другу мій образ поступово, як пазл, збирався воєдино. Ця мозаїчна архаїка відтворювала нормальну, майже гарну і майже не стурбовану нічим особистість.
Тут я вирішила сходити за мінералкою. Щоб остаточно привести організм в тонус. І ось де мене очікувало чергове здивування. Щойно я відчинила двері, як прямо до моїх ніг впав Антон. Бідненький, він провів тут, сидячи під моїми дверима всю ніч. А зараз напевне не витримав і заснув. Я стояла і розуміла, що мабуть не по-дорослому виглядала з такою істеричною поведінкою. І раз він сказав, що чекатиме, то чекав до останнього, аж поки я не вийшла. І ось він був якраз у моїх ніг. Мелодійна сцена. Він прокинувся, і не підіймаючись, майже на колінах, просто дивився на мене та мовчав. Я також не могла промовити ні слова. В повітрі зависла тиша. Ми просто дивились одне одному в очі. І цього було вдосталь. Говорять, що я не вмію довго ображатись. Напевне це так. Адже я хотіла промовити щось дуже їдке і неприємне, а жодна фраза не приходила на розум. Чому? Та, хто його знає. Може, мені так лестило його дбайливе ставлення до мене. Бо цілу ніч він сидів і чекав, знав, що дуже сердита на нього, але всерівно чекав. І це, напевно, просто запало мені в душу. І я не могла стриматись, щоб тепер пожаліти цього бідолаху. Він також пильно вдивлявся. І було в тому погляді щось таке невимовно жагуче, щось таке, що манило до себе як магніт. І я просто почала танути. І очі, це,напевне найперше, що мене видало. І він просто потягнув мене додолу. Якось банально, але так мило. Він так дбайливо мене обійняв і не відпускав. Ми просто почали цілуватись. Якось так пристрасно і незрозуміло, всім перехожим, що так і норовили сказати якусь їдку фразу, проходячи повз. Так, це на правду якось банально. Але так вийшло в моєму житті і його не перепишеш. Напевне, воно й на краще. Бо саме такі моменти змушують радіти життю. Ми так пролежали перед вхідними розчиненими дверима в мою квартиру декілька десятків хвилин. Якось тільки певним словом чи рухом ми боялись порушити те, що врешті трапилось. Але все закінчується. Я згадала, що на мене ще чекає 15 годин подорожі в славетне місто Лева. І саме тому я була змушена перервати цю утопічну ідилію. Він не розумів. Але я почала поступово підводитись зі словами «Мені потрібно…Я мушу…Я маю…На мене чекатимуть…»
- Куди ти? Що трапилось? Що знов не так?
-Я сьогодні їду у відрядження на 3 дні до Львова.
- Ого, а чому? Не можна відмовитись?
- Ні, більше нікому. Тому я не можу…
- а пам’ятаєш, колись ми мріяли, що поїдемо на вік-енд до Леополісу. І там будемо просто насолоджуватись цим сонячним містом.
- Так, ми багато про що мріяли… Але час спливає… А я там ще й не була…Так, що, може, ще коли й випаде шанс…
- Можливо. Блін, я б з радістю зараз стрімголов помчав з тобою назустріч чомусь загадково прекрасному, але не можу. Мені дуже потрібно лишитись в Києві. Прокляті справи. Чому зараз? Чому так? Пробач…
- Так, я б зараз також не відмовилась від компаньйона… але нічого…це ж не востаннє
- Обіцяй, що ми будемо говорити майже весь твій вільний час?
- Майже?
- Ну, щоб ти ще поспати встигала…
- Добре.
- Тобі на котру на вокзал?
- На 18.00
- Тоді я о 16-00, або й раніше буду в тебе, може, вдасться ще десь перехопити хоч чашку кави…
- Чекатиму, хотіла сказати я, а відповіла досить холодно «АГА»
Він ще раз мене обійняв, прощальний поцілунок і вислизнув із під’їзду, з криками ДОБРИЙ РАНОК, БАБУСЯ КАТРУСЯ!!! А я стояла така вже не впевнена у своїй рішучості і незалежності, ніби Крижана Королева, яку випадково закинули до Африки. Відчуття переповняли. Мозок відмовлявся думати. І тільки серце турботливо тріпотіло, вказуючи на свій вибір. Що ж буде далі? Це питання ще не скоро могло осінити мою зараз таку ошелешену, але напевно дуже щасливу душу. Сонечко сяяло і разом з ним мені хотілось посміхатись усім довкола. А бодай думають, що я місцева божевільна. Мені зараз всі ці пересуди абсолютно…ммм… байдужі. Головне що душа співає і на серці легко. А всі інші зрозуміють, а не зрозуміють, так однаково приймуть.
ID:
455261
Рубрика: Проза
дата надходження: 19.10.2013 00:51:26
© дата внесення змiн: 19.10.2013 00:51:26
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
