|
Іванна знала, що вона бажана, вона знала, що небайдужа найбажанішому у світі для неї чоловікові. Вона відчувала себе жінкою на усі сто відсотків, та навіть більше.
Вона не квапила його, не просила зустрічей, вона продовжувала жити у надії, та вона нарешті почала жити, знаючи, що все це не марно. Щоночі вона згадувала, як вони кохалися і силилася, щоб не розповісти комусь з подруг.
Вона чекала.
Так пройшло ще два місяці.
Одного разу вона сиділа на уроці, як до неї прийшло смс-повідомлення. Вона думала, що це знову хтось із хлопців кличе на побачення. Та ні, це було зовсім інше.
Це був Сергій. Він написав їй уперше. І він написав першим.
«Привіт, моя маленька дівчинко. Я довго не міг написати. Мені страшно від того, про що я думаю і що я відчуваю. Та не бачити твоїх сяючих очей і не чути твого дзвінкого сміху, мені дуже важко. Я буду чекати тебе сьогодні після уроків у себе вдома. Ти прийдеш?».
Вона не хотіла відповідати, так це було зрозуміло. Вона не могла робити інакше, ніж, почувши дзвінок, стрімголов понестись до його дверей.
***
Сум обійняв Іванну одного червневого ранку. Просто прокинулась з думкою, що усе життя мріяла бути лікарем, але щоб опанувати цю професію доведеться їхати у інше місто, яке хоче всього за дві години від домівки, але все ж інше.
Вона не боялась нічого, ні самостійного життя, яке не таке все і легке і солодке, ні нових людей, ні навантажень, вже не таких, як у школі.
Вона боялась лише одного. Втратити Сергія.
Іванна понад усе в житті хотіла стати таким же професіоналом, як і Сергій, щоб він нею пишався, але також понад усе вона хотіла бут поряд з ним.
Хоча ці майже два роки він і був можна так сказати поряд, але вона розуміла, що хоче більшого, а він в силу її віку і стану дочки кращого друга не може насмілитись більше ніж на таємні зустрічі з інтервалом у раз в неділю до разу у місяць, а іноді і того рідше.
***
- Привіт, ясна моя. Кому зараз посміхається моя дівчинка? – Запитав він, ледве почувши її: «Так, коханий».
- Тобі через 133 км.
- Менше….
- Ні, я бачила на вказівнику, що саме стільки км між містами.
- Кохана, я не за те. Ти так мило усміхаєшся…
- Мені варто повернутися? Скажи, що ти не шуткуєш…
- Повернися, моя тендітна… - Коли Іванна все ж таки обернулася за метрів п’ять від неї стояв Сергій з оберемком її улюблених квітів у руках… Вона не могла стримати подиву і почуттів. Вона не бачила його ось уже майже три місяці… Між ними всього дві години, а вони стільки не бачилися.
Вона не знала, як заспокоїтися.
Та більше за все вона не знала, як відпустити його шию з своїх рук.
Їй було страшно, а що як хто побачить, що вона з ним обіймається, та їй було страшніше уявити, що все це був сон, ніж те, що про них стане усім відомо.
- Я сумувала за тобою… - Протягнула вона.
- Знала б ти як я…
***
Вона так старанно водила пальцями по рядкам книги… Книги, яку колись ночами писав він.
Вона була його коханкою. Того, хто значився у першому рядку на обкладинці.
Вона прочитала цю книгу уже декілька разів. І вона вже майже стала її настільною. Вважала, що кращої роботи по хірургії не зустрічала. А коли зайшла до бібліотеки і побачила її примірник на полиці просто не втрималася. Їй так закортіло побачити, хто ще читав її коханого, відчути, скільки ще пальців водили по цим рядках, підкреслювали щось… Дивно, але люди часто підкреслюють у одних і тих же рядках зовсім різні речі. Зовсім різне для них головне, а може й для автора це було щось взагалі інакше.
Вона торкалася своїми ніжними дівочими пальчиками цієї потертої книги. Вона так пишалася, що вона потерта. І так пишалася, що саме її ці ніжні пальчики можуть торкатися її автора, зовсім інакше, ніж з книгою, яку знають майже всі освічені хірурги, але його знає, відчуває і кохає тільки вона.
З цією думкою на устах вона і вирішила набрати своєму коханому, їй так хотілося поділитися з ним тим, що оце надумала.
Три довгі гудки і його швидке: «Передвоню». Щось закололо у грудях, здається, це було зліва. Так, зліва.
З того січневого дня пройшло майже 41 життя.
Їй здавалось, що кожного дня вона помирала увечері, коли розуміла, що він так і не зателефонував, а зранку воскресала, починалось нове життя, воно давало шанс почути його. І ввечері нова маленька смерть.
Чому сама знову не зателефонує?
А що як з ним що сталося?
Не сталося.
Вона б знала одною з перших.
А може б і першою.
Від тата знала, що з ним все добре, щось інше боялась запитати, та і тато хотів би розповів би.
З кожним днем все менше хотілося додому. Їсти, читати його книжку. А тут ще як на зло хтось із подруг ввімкнув пісню одного з її улюблених гуртів, що співала з колонок: «First LOVE never die». Промайнуло у голові, перше може й не помирає, та чахне, чахне, як той вогник, що догорає, якщо не підкинути в нього дров.
Померши усоте? Вона зрозуміла, що не хоче сто перший день вінчати чеканням.
Вона зажадала помсти.
До неї давненько вже залицявся один старшокурсник, дуже цікавий, колоритний, звабливий і все «тендітною» її називав надто приємно вуху. Ось їй і цього квітневого вечора закортіло, щоб він прошепотів їй це на вухо.
- Привіт. – Почувся щасливий голос хлопця на тому кінці лінії, чомусь вона не сумнівалася в тому, що він посміхався в той момент.
- Це я.
- В мене є твій номер.
- Сашо…
- Слухаю тебе, Іванно. – А сам уже тримав у руках ключі від авто, подарованого на останній день народження батьком-бізнесменом. Вона ніколи не любила таких солоденьких хлопчиків. Хоча ні, вона ніколи не любила не те, що солоденьких, вона взагалі хлопчиків не любила.
А тут такий варіант, просто ідеальний для зради.
Вона мовчала і він запитав просто і ясно, зрозумівши, що настав час його виходу на арену.
- Ти де? Через скільки мені бути?
Його «Тойота Кемрі» мчала, шматуючи усі суцільні і минаючі усі червоні світлофори. Він нарешті став їй потрібен, не важливо для чого, потеревенити, поплакати у плече, сходити у ресторан, чи може й навіть стати її хлопцем.
Не важливо, він просто побачив її вхідний дзвінок на екрані в той час, коли люди з правил пристойності телефонують, чи не найбільш близьким людям.
І це її: «Сашо…» прозвучало наче: «Я згодна».
Він ледве устиг заїхати по квіти. Які вона любить? Не знає. Він взагалі майже не знає її вподобань, та він точно знає, що зробить усе, щоб дізнатися.
То ж коли він прибув до її гуртожитку, вона стояла уже біля під’їзду і чекала на нього, а він летів до неї, кинувши відкриті двері автівки з величезним букетом лілей.
Вона ледь не задихнулася від цього одурманюючого аромату, коли притисла їх до себе, йому було так приємно бачити, що вгодив, раз притискає їх до себе, а більше того, він волів, щоб вона так його притисла до себе.
На вулиці була дванадцята ночі.
Щоб пройтися по парку о такій голині не телефонують.
Він мовчав. А вона коротко і ясно сказала, як відрізала.
- Сашо, - з її уст це звучало надто приємно. – Відвези мене до себе.
Вона не розуміла для чого їй це, чи стане їй від цього краще, та вона розуміла, що колись це все-таки станеться.
У неї буде другий чоловік, та не очікувала, що так скоро.
- Ось моя оселя. – Запросив увійти дівчину знервований Саша. Квартира, як і машина все такий же подарунок тата.
- Затишно. – Ледве встигла вронити Ваня, як побачила якими очима вдивляється в неї власник цього куточку раю. Чомусь саме «Рай» захотілось назвати цю його квартирку у центрі Харкова.
Їй було дико, страшно, ніяково, поки він її не поцілував. Здавалось з першим дотиком його розпашілих уст до її сухих і покусаних від знервованості, вся напруга наче розтанула.
- Сашо… - Шепотіла вона, коли він почав цілувати її шию, плечі, руки.
- Так, тендітна моя, мила, дівчинко, що?
- В тебе є якась приємна, спокійна музика?
- Зараз. – Він з секунду закинув у плейлист у компі, що був залишений одиноко освітлювати синім його кімнату, коли він зірвався і поїхав до коханої.
З колонок заспівали радіоголові про мурашки по шкірі, їй здалося, вони співають про неї.
Він був такий уважний, кмітливий і здавалось відчуває кожен вигин її тіла і розуміє, що він означає.
Через півгодини вона лежала майже гола на його двоспальному ліжку, у вікно світив місяць, видалось, що їй з Сергієм рідко вдавалось робити свідком свого злиття місяць, все під сонце, коли ніхто не може запідозрити їх у таких розвагах, все потаємне завжди на видноті.
Вона розуміла, що з Сашком може хоч під місяць, хоч під сонце, хоч під радіоголових, та хоч під Аллу Пугачову в колонках на повну потужність.
Він її віку, неодружений, дітей немає, судимості також, легальний, дозволений, корисний, «без ГМО» мав би бути на ньому штамп, якби його можна було з’їсти.
Про нього навіть не те, що подружкам, мамі розповісти можна. Та не хотіла. Все ж вона хоч і хотіла цього, але тільки для себе, вона поки не хотіла, щоб Сергій про це довідався.
Вони не заснули до ранку. Він був дуже ніжний. І навіть, коли вона нарешті під ранок закимарила на його плечі, він все ж не хотів заснути, щоб не пропустити ні хвилини з нею, коли ще йому випаде таке щастя.
На пари вирішив не йти, і її не пустити.
Коли ранок зазирнув у вікно, він освітив тіла двох закоханих, та не в одне в одного юних і красивих людей.
Не встигнувши розплющити очі, вона ще будучи напів у сні прошепотіла по звичці :«Сто перший». А потім вже відкрила очі і побачила, яким здивованим поглядом на неї дивиться Сашко, що так і не заснув тієї ночі, він боявся зрозуміти, що то був сон.
- Що ти сказала, кохана? – Мов цеглина на голову це його: «кохана».
- Нічого… То, мабуть, сон ще не відпустив у реальність мене. - Ранок з Сашою на здивування Іванни був одним з найкращих за останні сто один. Ні, найкращий.
Саша хоч на час змусив її посміхатися.
- Чай, кава? – Поцікавився він, просунувши голову у двері з коридору, встигши збігати подивитися хоч, що в його холостяцькій оселі є.
- Кава. – Твердо відповіла вона. – А молоко є?
- Є. – З посмішкою, що може нарешті догодити омріяній і коханій дівчині Сашко поплигав назад до кухні.
ID:
459249
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.11.2013 11:27:14
© дата внесення змiн: 08.11.2013 12:15:58
автор: Біллі Джин
Вкажіть причину вашої скарги
|
