Навіщо? Сам не знаю,
Все ж хочеться мені
Наповнити до краю
Всі закутки душі
І тим, чого не бачив,
Чого не чув, не смів,
І тими, хто не зрадив,
Коли самотньо брів,
І добротою серця
Знедолених людей…
Душа від болю гнеться,
Мов старий ієрей,
Що так багато бачив,
Що так багато знав,
Та закутки, одначе,
У душах просвітляв
І добротою долі,
І сповіддю, бо й сам
Освячені долоні
До них він простягав.
І вже на довгій ниві,
Овіяний життям,
Я віддаю й понині
Душевний фіміам,
То співчуття огрядне
До тих, хто ще не встиг
Пізнати непізнане
На користь для других,
Хто вже лишився віри
В такім важкім житті!
А дні туманно-сірі
Нашіптують мені:
«Не переймайся, друже,
Душі пориви скинь.
Хто зрозуміти зможе?
Живи собі, як жив».
Невже все так погано?
Душевний поклик стих.
Країну Ельдорадо
Я не відкрив для них.