В жодному вікні сотень тисяч домівок більше немає світла. А може, не так, може, їх було обмаль – дві домівки, чи три? Немає світла, ніби споконвіків тут бездонно спокійним звіром творила катарсис темрява. Любі мої порожнини. Любі мої.
Нестачу залізних провідників голосу не компенсує гул хору причинних дівиць. Ані крики здичавілого вороння. Ані темні як горе крони. Не компенсує тиша з глибин твого оречевленого єства. Твоєї оречевлеої душі. І душа твоя, власне, десь в лицях на біло шліфованих мармурових статуй, а може, ті статуї чорні.
І по залізних провідниках голосу ходять навшпиньки вдови чиїсь і над колискою давніх колізій кашляють та зморено дивляться. По залізних провідниках голосу тільки чужі, що більше?
Та зрештою, усім тут до приємних мурашок по тілі спокійно і зовсім спокійно. Ніхто не перетинається, ні з ким. А може, так було закладено божественним наміром, а може, так було задовго до. Любі мої скитання.
