Залишитися би рішучою, гордою, неприборканою,
А ще у всьому впевненою та ревністю недоторканою.
Не злитися, не перейматися через дурниці,
Піддаватися розуму, коли суспільство будує в’язниці.
Сповідувати „популярну” релігію, ходити в „модні” каплиці. (як усі)
Бути би дорослою, розважливою.
А поміж тим стриманою та поважною.
Дивитися на речі зріло та з крихтою скептицизму.
Подекуди поволі, не сміло, з долею автоматизму,
Позбавлено абсурдизму та мого дитячого ідіотизму.
Дивитися б завше на землю, не на зорі
Хоч очі від Землі потрохи стають кволі…
А взагалі розумнішою би стати,
В одноманітності рішення вбачати.
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати…
Що обставини всьому виною бути переконаною.
І власне ними бути поконаною.
І не пробувати, не змагатися, відпускати,
Не намагатися, не шукати.
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати…
А ще, ну що вже розмінюватись на дрібниці,
Все життя собі б розпланувати:
Куди піти, що сказати, кому у вічі дивлячись збрехати,
Яке повітря й де вдихати
Але тоді, мабуть, потрібно не кохати.
Так… Тоді, без сумніву, кохання не пізнати…