я проходжу мостом. що йде через два океани людей. де політика лягає у русло суспільного добробуту. тут не видно жодних кольорів та слоганів. йду темною дорогою своїх мрій.. суть яких не визнаю навіть перед самим апостолом. що стоїть іншим берегом.
оминаю здивованого даішника, звісно міст частково є пішохідним, та здається спіймав його на гарячому...він одною рукою-жезлом стримує нестримний автотранспорт. що мчить до майбутнього і не перебирає швидкості. то може перевалити аж за європу!
він би вартий мене зупинити. але що я до його зі своїм двоколісним транспортом. що рухає малою життєвою смугою. маю лише ДВОЄ ніг. тому задумка не втримає сенсу. на сьогодні він не чинитиме хоч мені перешкод і я прокроковую далі. і здивовані невільники його в авто. на хвильку зупиняють фанфарити.
ось ще сто метрів до божої заповіді....
шляхом до на зустріч минаю зграйку молодчиків. хлопці спокійні, веселі, дорогою обговорюють щось собі важливе. вони не дивуються мені. наче вже із Європи. весело гомонять, не мають турботи.
а зорі дуже високо сяють. аж їх сьогодні не видно. набережна схожа до туманного далекого Альбіну що на сході. але треба звикати. демократи з демагогами вже домовились. про ті зорі що є, але їх поки не видно за тимчасовою хмарністю.
я сходжу на берег бетонний, наді -мною лунає метрова станція.
ніби все минуло. але досі не спокійно. і мовчить телефон.
я рушаю на право, хоча хтось обере ліву сторону. і мене так звали, але парк сьогодні не Горького і брудний до нестями. тому я не хочу ламати комусь кайф сьогодні. там не грішно і не свято, просто не вистачить сорому і для супер стану не винайдуть поки причини. вже вкотре комусь не вистачить ганебного голосу. щоби вкотре так низько на ринку-базарі оцінить не свою батьківщину.
а мені досі неспокійно. я поет що має свої слабкості. бо вже скільки разу не можу ладу дати похмурим думкам і туман... якнавмисно підіграє настрою. де навіть отут- у центрі Європи я такий несамостійний.
більше неділі моєї ніжної шкіри не торкалося лезо. і зорі надто далеко,щоб це засвідчити.