Не тримай мою руку, так близько до себе,
Я стомився йти поруч не в гору, а вниз.
Через біль проявився прихований жереб,
Відпусти, на олтар я всі жертви приніс.
Скільки щирих пісень в поклонінні даремнім
Віддавав на знущання й щоразу вмирав?
Та мене воскресала цілунком буремним
Неповторна твоя Золота Пектораль.
Я збирав у єдиний ансамбль мегаліти,
Наче жрець, всі потоки енергій пізнав.
Розгадав в’язь рунічну, записану в Скиті
Ще й до ніг простеляв веселковий розмай.
Та хіба це потрібно похмурій Недолі?
Їй би сни отруїти під натиском чар,
Розірвати зв’язки, що підтримують зорі,
Заманити підступно в обійми примар.
Відпусти, вже служіння моє закінчилось,
Як я знаю? Душа розірвала печать –
Ту останню, що мала сховати Ярило
Від набридливих серцю бездонних повчань.
Не тримай свою руку холодною тінню
На моїм пульсуванні розпечених лав.
Вже ніхто не завадить потоку прозріння,
Час відкритися Долі раптово настав.
14:22, 7.01.2014 рік.
Зображення: http://vision7.ru/publ/mify_i_legendy_narodov_mira/slavjanskie_bogini/33-1-0-3559
