Маруся покохала Василя.
Занадто карооко покохала.
І почала летіти із села
Недобра слава, ой недобра слава.
Василь сватів послав до титарівни,
Вона йому – рушник і серце.
Маруся, бідна, ти йому не рівня,
Не плач, дівчино, і уже не сердься!
Пішла Маруся в сльозах до ріки.
Вінок покинула на березі зсихатись.
Зайшла у воду, хрест пішла топить
І душу. Стала скоро захлинатись.
«З води ми вийшли – в воду підемо!
До кращого, можливо, доберуся!..»
Востаннє – вдих, і каменем на дно
Пішла з села ошукана Маруся.
Її коса осипалась в пісок,
А ноги стали дугами хвоста.
З’явилося на тілі сто лусок,
В очах – вода, у серці – пустота...
Ішов Василь надвечір у село.
Світлішав місяць, тінь пливла рікою...
Русалка цілувала у чоло
Його і пестила холодною рукою...
Більш у село не повернувсь Василь.
Ріка замулилася тванню, як прокляттям.
У кого серце перший поводир,
У тих любов і ненависть, як браття!