Скоро старість в облогу візьме тебе,
Зморшки глибокі лице твоє вкриють,
Краса, гордився якою, піде,
Осінні дощі сліди її змиють.
Чим поясниш тоді, де поділась краса,
Може скажеш сховалась у впалих очах.
Там тільки сором лишивсь, зайва хвальба,
Там старість твоя, смутком сіяча страх.
Було б добре якби в тебе родилось дитя
Й врода його що на твою була б схожа,
Ти б гордо дивився на світ як вельможа:
Погляньте усі, знов іскриться врода моя,
Всохле дерево пагін новий відпускає,
Сам вже старий та від мене життя нове розцвітає.
Вільям Шекспір Оригінальний текст
When forty winters shall besiege thy brow,
And dig deep trenches in thy beauty's field,
Thy youth's proud livery so gazed on now
Will be a tottered weed of small worth held:
Then being asked where all thy beauty lies,
Where all the treasure of thy lusty days,
To say within thine own deep-sunken eyes
Were an all-eating shame, and thriftless praise.
How much more praise deserved thy beauty's use,
If thou couldst answer, 'This fair child" of mine
Shall sum my count, and make my old excuse',
Proving his beauty by succession thine.
This were to be new made when thou art old,
And see thy blood warm when thou feel'st it соЦ