Небо лагідне, небо зазорене,
Блискотливі принади пітьми,
Ким ти впоране, ким ти заоране,
Ким посіяні в просторі ми?
Що збиткуємось в нашій галактиці,
Як якийсь іронічний гротеск,
Чи піддослідні ми, чи на практиці,
І життя – це дарунок чи тест?
Віз галактики їде-порипує,
Ремигають сузір’я-воли,
Млява Вічність не плаче, не схлипує –
Не до нас їй, немає коли.
І в догматах теорій відносності
До абстракцій якоїсь мети,
Без належного холоду косності,
По-людськи, щоб з теплом – не дійти.
Це людей нас підштовхують райдуги
І бурхливить крові течія,
А у Всесвіті тиша та айсберги
І мета взагалі нічия.
То й порипує віз по-інертному
До фатальностей Чорних прорух,
Хоч і їде, та якось по-мертвому,
Без емоцій затверджує рух.
У своїй незбагненності-величі,
По пульсарним своїм маякам,
Слід далекий кометами стелячи,
По космічним чвалає вікам.
Де парсеки – короткі миттєвості
В кривизні неосяжних обійсть,
Де хизуються античуттєвістю
Час і Рух – і хазяїн, і гість.
Ми ж, в планету-молекулу вкраплені,
Теплі люди на нашій землі,
В порівнянні – такі мізерабельні,
Наймілкіше ми, надвзагалі!
Випадково в це дійство потрапили,
Винятково зігріті вогнем,
То ж міркуєм – знайшли нас чи втратили,
Загубили, чи як – не збагнем.
Мабуть, луснула шпиця у колесі,
Десь хитнувся-похибився віз,
Нас від льоду до теплого полюса
Добрий сонячний вітер заніс.
І тепер на Землі ми – реальності,
Слати б дяку тепер – та кому?
От і нудимось в нашій ментальності –
Що життя – це вінок чи хомут?
Як вінок, то чому не з бессмертників,
Щоб подовше, а краще б – навік,
Щоб в гримасах вселенської етики
Не спалахувать, як Наднові.
Як хомут, то чому ми запряжені
Зпрограмовано, апріорі,
Наперед недовір’ям ображені
Животіть од зорі до зорі?
Віз порипує, гуснуть туманності,
Шаленіють думки у людей,
Що відчужені висі оманисті
Не дають нам утішних ідей.
Вже було, вже старались затямити,
Осягти – ми не перші такі,
Вже були і Сократи, і Гамлети,
І другі ясновидці меткі.
Та, однак, не змогли, не второпали,
Як і ми, що від правди втекли.
І комунним отим одоробалом
Тільки душі собі попекли.
Що робити? Питання оскомисте!
Та несуть найзавзятіші з нас
По-сізіфівськи мрії і помисли
На Голгофу, Олімп і Парнас.
Від Північного сяйва хитавиці
До німих антарктичних льодин,
Люди з вічним завжди протиставляться
Сам на сам і один на один.
Квітнуть маки, буяють магнолії,
Жебонять березневі струмки
Рік за роком, а ми в меланхолії,
В павутині дзижчим подумки.
То в мажори впадаєм, то в хмурості,
Щоб настроїти свій метроном,
І у крайності, у забандюрності
Запливаєм за звабним руном.
Спішимо, знов від себе втікаємо,
То розгублено, то залюбки,
І нахабно у небо втикаємо
Байконурівських веж патики.
Прогресуємо ми, інтернетимо,
Та освічені, навчені, ще
По-первісному якось кебетимо,
Як в нестямі печерних пащек.
Бо з-під себе, як кури на попелі,
Вигрібаєм живий чорнозем,
Провокуєм поспішні чорнобилі
І наївним нащадкам несем.
Хазяйнуєм як зайди, як вражини,
По закону: чуже – не своє,
В рідній хаті своїй – як відряджені,
Не пильнуєм, а тільки псуєм.
Може, досить настирності-впертості
І виття променевих атак,
Та признатись собі у відвертості,
Що зробили-таки щось не так?
Зчарували нас ядерні полиски,
А вогонь збіснявів і не спас,
В нагороду не радісні оплески,
А міцний нуклеїдний ляпас.
Під Південним Хрестом, під Стожарами
Вже тривога біжить день за днем –
Що ми ще заповзято ушкваримо,
Що ми ще відчайдушно утнем?!
Вже на краєчок неба залазили
Крізь шпарину заглянути в храм,
Та засвідчили-заневігласили
Емпіричну убогість і страм.
Що було – те було, тож долаємо
Запізніле тепер каяття,
Тільки ж знов-таки нудимось, лаємо
Всіх і все, проклинаєм життя,
Філософствуєм знов, гегельянимо,
Зазираєм за обрії знов –
В далечінь, а під ноги не глянемо
На забуту основу основ.
Знову блудим у полі астральному,
Знову там сподівання біжить,
А в земному – живому, банальному,
В тім, що прямо під носом лежить,
Очманілі, нічого не бачимо,
Як сновиди, марнуємо дні,
Тільки молимось нишком і плачемо,
Що у світі лишились одні.
Як довіру в реакторах стратили –
То і маємо поле пусте,
Як прабатьківське прогеростратили –
То і лихо мутантом росте.
Роздоріжжя, думки заковиристі,
Як ми можем тепер взагалі,
Постулатною зраджені щирістю,
Заглядати у очі Землі?
Бо, хоч схована, хоч замурована
В саркофаг запобіжна чека,
Та залишилась Прип’ять сплюндрована
В перспективі сумнівних чекань.
Скористаймося ж, люди, нагодою
Просвітлить загрубіле лице,
Схилим голови перед природою,
Може, Мати чекає на це?
Досить вже авантюрності дослідів
Пошкребти відшліфовану грань,
Як проснулись – то встанем удосвіта
І босоніж ступнемо у рань.
Вийдем в степ слухать гомони, шепоти
І для тих, хто тихенько замре,
Мудрий він по зернині, по щепоті
Кошик істин умить назбере.
Тут гамуються болі і відчаї,
Тут сплетіння батьківських корінь,
Тут віки сотворили-узвичили
Над життям веселковий курінь.
Тут не треба хвалити чи ганити,
Тут, поки половіють жита,
Не потрібні ні Маркси, ні Гамлети –
Просто жити потрібна мета.
Глечик пряжених досвітків випити,
Націдить філіжанку заграв,
І, очищеним, росами вимитим,
Роздавать все, що в торбу зібрав.
Хай галактика їде-порипує –
Мимо нас чимчикують воли,
Там – інертне, ніколи не схлипує,
Там ніколи не буде коли.
Тож самим нам іти, як розвидниться,
Накопирсавшись в височині,
Може, тут пощастить і змикититься,
Як нам, людям, – чи бути, чи ні.
А поки в атмосферу розпороту
Цебенить наш живильний озон,
Зазіхать – так, щоб Бога за бороду, –
Може, справді-таки не резон?
лютий, 2004
Усім, кому це цікаво:
В «Космічно-степовому етюді» Володимир Шпак дав волю своїм публіцистичним прагненням. Це один з тих віршів, де він відверто повчає – чи то застерігає? Звісно, я – фізик за вихованням і освітою – не міг дійти з ним згоди за самим сенсом цих застережень, поза будь-якими літературно-стилістичними розбіжностями.
А от щодо морфології та синтаксису я визнав його слушність. Запевняю читача, що Володимир Олександрович не гірше нас з вами знався на українському правописі. Але ж! звертався він до людей; до тих, хто живе поруч. І, певна річ, прагнув бути, принаймні, почутим. Літературна українська мова – чужинська в Новій Одесі, де панує суржик. «Схилим, зийдем, можем, слухать» – так тут кажуть, і не інакше. Це його поступка людям. Людина вища за мову, вища за націю, вища за людство. Хтозна, може людина вища за цивілізацію? за істину?
ID:
479436
Рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата надходження: 14.02.2014 14:53:59
© дата внесення змiн: 06.03.2014 11:16:52
автор: Ник.С.Пичугин
Вкажіть причину вашої скарги
|
