Як хиляться верби у темряві ночі над яром,
І вітер студений їх пестить, розчісує коси,
То вдовж огорожі по цвинтарю бродить примара-
Дівчина струнка, молода, з посивілим волоссям...
Це місце страшне... Не підійде ніхто, не спитає-
Чого ж-бо не спиться спокійно тобі в домовині?
Лиш стовбур у дерева стогне, як вітер хитає
його... -Розкажи, ким була і ким стала ти нині?...
І дівчина з тугою стовбур холодний обійме...
І груди оголені ніжно торкне огорожа...
Пройде між могилами, квітку лежачу підійме,
І в сиве волосся вплете, мов живу, жухлу рожу...
Одна лиш ти, вербонько, знаєш про їхнє кохання,
Як хлопця кохала, як в шалі кохання зливалась
З коханцем, як втомлено з ночі до рання
Кохання пила, як жертовно йому віддавалась...
Як зрадив її, як покинув, кохання напившись,
Волосся розкішне руде вже руками не тішив...
Спокійне кохання знайшов, від нестями втомившись.
Вона ж як шалена була, то й зосталась... Залишив
У пам"яті серця здригання чутливого тіла,
І смак на губах, що усюди його цілувала...
Забути політ відчуттів не змогла. Не зуміла.
Вона не стерпіла. І руки на себе наклала...
І як понесли у скорботну останню дорогу
У білому платті, красиву таку, одиноку,
Лиш верби вклонились над нею, мов молячи Бога
Простити її і прийняти в безодню високу...
І бачили верби, як колір рудого волосся
Неначе болотний туман оповив сивиною,
І коси верби наче пестили дівчини коси,
Допоки її не покрило землею важкою...
Та тільки-но ніч в повнолуння усе оповине,
І світло нічне над землею розкидає шати,
Вона покидає у смутку свою домовину,
І до огорожі виходить когось виглядати...
Кого? Може хлопця? Та ні. Він забутий. Забутий
У спокої світу сьогО упокоївся свОго.
Давно ланцюгом ефімерного шлюбу прикутий.
Він їй нецікавий. Вона виглядає- нового.
Когось, хто запестить, розчеше розпатлані коси,
І в його руках вони колір шалений відновлять,
Мрійливо хто гляне, як пристрасно гола і боса
торкнеться його, і ні в чому йому не відмовить...
То мрії дівочі, овіяні вітром бажання.
Було все колись. Все здійснилося... І не збулося...
Скінчилось життя. Та безсмертне дівоче кохання.
І верби скорботно розчісують сиве волосся...
Вона ж як шалена була, то й зосталась...
А Ви , покинувши свою затишну домовину
Вирішили серед мертвих щастя пошукати
У повний місяць по кладовищу прогулятись?
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Якби ходили всі у місяць вповні
Мерці, які на себе накладали руки,
Не було б всередині місця й зовні
На цвинтарі, лише примари й круки.
Сподобалося, якось не віриться, що писав чоловік, здається, що писала тендітна, романтична панянка... Гарно.
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нехай собі мерці лежать-
Бо будуть в чомусь заважать...
Дуже чутливий вірш про не вдале кохання. Читається легко і залишиться в пам'яті не збутим! Браво! Ваші вірші про кохання, навіть в потойбічному світі, торкаються ніжної еротики.
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та ні, не треба!!!!! Цілуйте свою героїню!!!!
Все думала, добавляти собі в Обране??? Страшенно дівчину шкода.... Буду перечитувати та знову запече в душі..... Все ж добавила... Комусь ще почитаю. Для науки..... В житті стільки треба витримувати......
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І правильно. Поема ж хороша. Сам перечитав- як зі сторони- сподобалось! Таки нічого собі пишу!!!
