[Лиш сорок сьому весну
Ти зором тихо-сумним
Обіймеш на прощання
Та попрохаєш пісню –
Поближче б до Вкраїни
Із нею на світанні.
«Віє вітер, віє буйний,
дуби нахиляє.
Сидить козак край дороги
та вітру питає...»
Хто спитає, хто узнає:
Як душа страждала.
До домівки із туману
Руки простягала –
До тієї, де тополі,
Мов би дві сестриці,
Заколишуть в гаї хатку,
Ніжну, білолицю…
Рипнуть двері до оселі –
І ти ступнеш у світлий рай:
Там сонце й воля, й жито в полі…
Ох, думи, думи невеселі,
Мабуть не жити більш в оселі –
І вже ніколи не прохай
Дорогу іншу в своїй долі…
«Скажи вітре, скажи буйний,
Де козацька доля,
Де свобода, де надія,
Де козацька воля?..»
Була доля, була воля —
З рабства визволяли.
Були сльози, було горе —
До Сибіру гнали,
Щоб зламати…
Не зламали!
Лише підкосили.
Надірвали хворе серце
Ще й крові попили…
«Породила мене мати
В Зелену Неділю,
Дала мені гірку долю –
Де її я діну…»
Де я діну свою долю?
Себе куди діну?
Отут, мабуть, на чужині,
У неволі згину…
Ні, не згину!
Братці, друзі,
В думи поселюся -
І до неньки-України
Піснею помчуся!
Обійму її росою
При вечірнім прузі,
Напою її водою
При калині в лузі.
Розчешу ще з вітром сивим
Коси у тополі,
Зачекаю вас у гості
Коло неї в полі…
Лиш сорок сьому весну,
Лиш сорок сьому долю,
Лиш сорок сьому волю –
Лише дев’ятий день.