Я лежу під ліжком. Ліжко велике і старе. Тут мене важко відшукати - надто багато речей, окрім мене, під ним: якісь старовинні чемодани, клунки... Усе це припорошене сірим порохом. А ще багато павутини. До речі, я щойно вбила павука. Просто рукою. Он він лежить і дригає лапкою. Самотній, як і я. Десь знадвору ледь чутно чиїсь крики. То шукають мене. Але я не вилізу звідсіля. Ніколи. Я так вирішила.
В кишені намацую дивом вцілілу цукерку. Вона з полуничним смаком. Я заплющую очі і останні події дригають у моїй голові лапкою, як той нещасний павук.
Мені 12 років. Мене звати... А, зрештою, яка різниця, як мене звати?
Мої "дорогоцінні" братики і сестрички інакше, як Жиропа мене не називають. Це тому, що я "жирна". Ну, товста, чи то пак,"маю надмірну вагу"- як сказав моїй матері наш дільничний лікар.
-Треба більше рухатись. На природу, плавання, рухливі ігри... І - дієта!
Поставтесь до цієї проблеми відповідально!
Ось чому цього літа я опиняюсь тут - на околиці невеличкого провінційного містечка, де стоїть будинок моєї бабусі. Взагалі тут непогано. Є великий старий сад, двір. За трохи перекошеним парканом - лісосмуга. Зовсім поруч залізнична колія. По ній кілька разів на день проносяться потяги "товарняки", тоді будинок тремтить і вібрує, що мені особисто подобається. По двору бігають - ось хто завжди в русі! - білі і рябі курки. Веселий Джек (без ознак якої-небудь породи) весело махає закрученим у бублик хвостом. От з ним ми одразу стали друзями, адже він, як і я, любить поїсти. У саду багато яблунь і одна висока груша. А на ній... А на ній так заманливо світять звабливими боками схожі на жовті лампочки плоди. Дістати їх непросто. А залазити на дерево мені не дозволяють.
-Ти зламаєш дерево, Жиропо! - регочучи сказав мені один з моїх "улюблених" братиків...
Братиків у мене троє: Сашко, Мишко і Павлик. Є ще двоюрідні сестри Мар'яна та Ганнуся. І з тими, і з другими я не дружу.Якось так склалося. Справа навіть не у "жиропі"...
Мар'яна та Ганнуся - дві манірні, худі, як сірники, дівиці. Вони щодня ходять засмагати до найближчої калюжі, яку хтось дуже добрий назвав озером. Спершу і я ходила з ними. Але це було невимовно нудно - лежати у квакаючій жабами траві, відганяючи мух, бджіл, та розмовляти про колір лаку на нігтях Мар'яни, чи слухати розповіді про останні "амурні" перемоги старшокласниці Ганнусі. Нудота! Тим більше, що останнього разу я сама не помітила, як з'їла усе печиво, яке мої гламурні кузини захопили з собою.
З Сашком, Мишком і Павликом я не дружу також. Востаннє, коли ми з ними влаштували гру в індіанців, я була полоненою рабинею великого вождя Сашка Гостре Око. І випадково впала на щойно збудований з гілок, палиць розібраного сарайчика та вкраденого тихцем з мотузки мокрого випраного простирадла, вігвам... Вігвам не витримав.
-ЖИРОПА!-сказав Сашко Гстре Око. Я розсердилась. І тріснула його кілька разів скрученим мокрим простирадлом. Мені одномоментно оголосили війну індіанці Мишко Влучна Стріла та Павлик Соколине Перо. Війна закінчилась поразкою індіанців, оскільки їхня зброя - кілька кривеньких саморобних луків - виявилась надто слабкою проти мокрого простирадла. Зрозуміло, дружба закінчилась також. А мої тітки довго сердитими голосами погрожували зателефонувати моїй мамі, витираючи шмарклі заплаканим індіанцям. Тільки бабуся погладила мене по голові і скрушно зiтхнула...
Ось так і сталось, що єдиним моїм другом - зате справжнiм!- залишився волохатий Джек, якого щоранку (а прокидаюсь я рано - нестерпно хочеться їсти) відвязую від причепленої до нього буди і ми біжимо вглиб лісосмуги. Там знаходиться об'єкт моїх спостережень і - повірте!- це набагато цікавіше, ніж лак на нігтях Мар'яни, чи кривенькі стріли з воронячими перами горе-індіанців. Величезний мурашник, що виглядає здалеку як панцир гігантської черепахи! Ми з Джеком кілька разів руйнували його палицею, щоб поспостерігати, як вправно мурашки кидаються його захищати, як несуть на спинах дітлахів, як відбудовують стіни. А ще мурашки на диво швидко ліквідовують усі "сліди" моїх загарбницьких харчових подвигів - огризки недостиглих яблук, крихти тихцем винесених пиріжків, курячі кісточки, вишневі кісточки, сливовi кiсточки... Нещодавно ми з Джеком принесли до мурашника тільце мертвого курчати, бо надто цікаво було побачити, що робитиме цей дрібненький народ з таким дарунком долі.
Можливо літо промайнуло б у цікавих відкриттях та відносному спокої, якби... Якби не сталося дві події. Перша - великі жовті, як сонце, груші налилися соком і нещодавно на світанку я знайшла під деревом одну. Вона була трішки прим'ята - ще б пак!-падала з такої висоти! - але дуже солодка, бо аж три оси кружляли над нею у траві.
Друга подія. До нас,у будинок на околиці маленького містечка, приїхав на літні вакації ще один мій двоюрідний брат.У нього аж надто серйозне і красиве ім'я - Олексій. Він майбутній художник і йому скоро дев'ятнадцять. Він трохи схожий на отих вродливих юнаків з таких улюблених Мар'яною-Ганнусею молодіжних серіалів. В будинку зчинився переполох. Тітки бігали туди-сюди, пекли пироги - така подія! - найталановитіший представник молодого покоління нашої родини завітав! Це ж вам не жарти - в самій столиці навчається, у АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ... Одну з його робіт навіть музей придбав!
Коли Олексій переступив поріг, усі збіглися првітатися. Я стою найдалі, мені чомусь ніяково і хочеться втекти.
- Як ти виросла! - каже мій художньо-обдарований брат.
- В ширину! - пищить цей шмаркач Павлик і запопадливо відскакує убік.
З приїздом Олексія життя моє змінилось. Чомусь мене більше не приваблює мій мурашник. I тому Джек дарма щоразу махає хвостом, коли бачить мене. Тепер мені подобається сидіти на низькій кремезній старій яблуні і спостерігати. Хоч це i нестерпно. Олексій розклав у дворі свого дерев'яного етюдника - розчепірку на трьох ногах з дошкою посередині. Опівдні - "дуже вдале світло!" - він малює одну з цих сухоребрих - Ганнусю. А Мар'яна сідає поруч на лавочку і веде з Олексієм дурнуваті дівчачі розмови. Мар'яна раз у раз регоче, Ганнусі ж розмовляти і, взагалі, рухатися заборонено, її (куди від правди дітись) вродливе обличчя має такий замріяний вигляд... Ці голубі очі, довгі вії, рожеві вуста...
Що ж. Вчора я вперше за довгий час розглядала себе потайки у дзеркалі. Навіщо - й сама не знаю...
А сьогодні вранці сталося непоправне.
З груші у траву вранці впало аж шість солодких і круглобоких груш. Вони були надзвичайно "грушевi"- такі солодкі, пахучі, холодні і мокрі від роси...
Коли повернулася, у будинку панувала ранкова тиша. Я для чогось зазирнула у кімнату, де спав Олексій. Двері були напіввідчинені. Він лежав на спині, широко розкинувши руки. Ковдра сповзла, відкриваючи моїм очам груди і плаский живіт. За мить холодна мокра груша опинилась просто у Олексія на животі. Груша була велика, пахла, як сто банок грушевого меду, і, хоч була трохи пошкоджена з одного боку, все ж виглядала прекрасно!
Хто б міг подумати, що у солодкій тріщині спокійнісінько снідала бджола...
За мить почувся крик:
-Що це?! А-а-а-а!!!
Сонний, переляканий, вкушений бджолою Олексій вхопив грушу і жбурнув щосили. Напрямок виявився вірним - вікно, де самотньо синіла заклеєна невідомо у які часи "ізолєнтою" тріщина. "Ізолєнта" не витримала... Посипалися уламки...
Тепер я лежу під ліжком у бабусиній кімнаті. Я надійно заховалася, старі чемодани і лантухи відгородили мене од світу. На підлозі поряд вже не дригає лапкою скалічений павук. Мені стає його шкода і, мабуть тому, на очі мої навертаються сльози. Я чую крики моїх любих тіток, чую як бігають по саду та будинку братики-сестрички...
-Жиропочко, виходь! -пищить Павлик.
-Ану, припини! - гримає на нього бабуся...
Але я не вийду. Я збираюся тут померти. Мене трохи нудить від голоду, але цукерка з полуничним смаком заспокоює мої муки.Я заплющую очі і уявляю - акуратна, пофарбована в рожевий (хоч я його ненавиджу!) колір труна. В ній лежу я. Довкола стоять мої тітки, бабуся, заплакані братики-сестрички. А найближче стоїть він. Олексій. Його очі червоні, а губи шепочуть:
-Пробач... Пробач... Пробач.
"Рожева труна"?..гламурно!
Скажи, будь ласка, як професіонал - хіба полудень, з його відсутністю тіней, справді має "вдале світло"?..
Коли я був доволі маленький і пірнав у ванні, хтось із близьких жбурнув мені "Мілкі Вей" і потрапив у голову; було дуже неприємно, майже боляче. Я й досі не знаю, хто то був/
Діти багато фантазують і, мабуть, це добре. Я усе дитинство мріяв про жінок - виховательок дитсадка, шкільних вчительок, сусідку; здебільшого, я рятував їх від якогось лиха, а вони віддячували мені сексом. Люблю секс.
Цікавий твір, дякую!
Читаю, а здається дивлюся фільм: так реально і цікаво відображені почуття дівчинки, що мимоволі після прочитаного думки повертаються в минуле, де теж можна знайти подібний випадок.Дитяча самотність - дуже знайоме почуття. Гарна робота.
Теж рожевий з малку не люблю. Біднятко павучок, а Ви молодчинка. Гарно описали світлі почуття спогадів з дитинства, легко та з гумором. Сподобалось, наче старий добрий фільм подивилась.
тільки павуків не вбивайте,кажуть,грошей не буде 
Неймовірно! Емоційно, образно 
