Фарнаку,
мій славетний сину!
Цар вмер – тож, хай новий живе.
Ти сам забрав мою країну;
чи взяв завзяття бойове?
Важка у нас тепер година,
часу на розкоші нема.
Вони ідуть,
ідуть нестримно –
ці, невблаганні, мов чума,
когорти, али, легіони,
омиті в полум’ї, в крові,
із власним смаком і законом
крокують твердо на наш світ,
де в рабство кинули громаду
сатрапи – Зніженість і Гнів.
Ми – діти мудреців з Еллади
і внуки перських чаклунів;
ми знаємо прадавні рани –
всі наші вади та гріхи,
та нам сторонній pax Romana,
його рескрипти, розум, хіть.
Мій сину!
Із країв далеких
прийшов я із знанням важким:
таки, напевно,тільки в греків
воюють діти та батьки.
Я був грозою світовою;
і чесний бій, і підступ знав.
Але не витримав двобою
з імперією, де війна –
лише марудна, звична справа,
а влада – головна з чеснот.
Лукава честь і люта слава;
видовищ й хліба жде народ.
Фарнаку!
Стань до битви з нею:
двом сонцям в небі не зійти.
Віфінія з Пантікапеєм
хай знають, що володар – ти.
Згадай недолю Орхомена
і не повторюй хибних справ.
То не біда, що зрадив мене,
біда – якщо себе програв.
Хоча ми є одним по крові,
чи добрим батьком був твоїм?
О, ні, не вірю я розмовам,
що чую про тебе та Рим:
що запродався ти потворі,
рабом став у землі своїй.
Я чую кроки в коридорі...
Мій час настав.
Чи, може, твій?