Інколи, дивлячись на деякі звичайні речі,
Ти можеш відчути невимовну душевну гармонію.
Немов би ангел білокрилий тихо сів на плечі
І чудодійно виграває там свою симфонію.
Його мелодія така, що серце завмирає в ейфорії,
І відчуття прекрасне, наче ти летиш між хмари...
Немов здійснились в одну мить усі блаженні мрії,
А центр всесвіту - те, що чарує... Все решта - кулуари...
Говорять, безконечно можна споглядати,
Коли тече стрімка вода й горить в ночі вогонь...
А я б дивилась вічно, як маля в руках тримає тато,
Воно ж торкається долоньками йому до скронь,
І пильно заглядає таткові в лице смагляве,
То ніс погладить, а то пальчик тицьне в око...
Бо на обличчі в тата все таке цікаве!
І татко любить підкидати так високо...
Що те маля до неба синього летить..!
І ручками, як крильцями чудовими, махає,
Сміється весело беззубо, радісно кричить,
Так тішиться, аж дух у грудях запирає...
В його ж очах - любов і відданість безмежні...
В обіймах - суміш ніжності і сили...
Такий весь мужній... а від кнопочки залежний,
Бо рідні оченята щастям душу оросили...
В цю мить це їхній світ! Це світ дитини й тата...
Всі інші просто свідки цього дива...
Ми можем осторонь хіба лиш підглядати,
Бо це ідилія... Водночас дивовижна й полохлива...
І я б дивилась вічність на таких чоловіків...
Із дітками, вони, як втілення чогось святого.
Хоч змінюється все, та навіть через плин віків
Нема нічого більш зворушливого й більш земного...
4.04.14.
