Ледь білого в напівзамерзлім серці.
Та кров горобини, скинута додолу…
Роз’їдена, у мороці, трава.
А на гілках, що звилися від холоду,
чудь білого в розвихреному небі.
Я плекаю зими,
найшвидше завірюха-острах,
та так, щоб не сховатися в НІДЕ.
Й не продихнути!
Щоб випалило все,
що йшлося поміж нами,
диханням завірюхи.
На зорі.
Щоб більше я не відчував,
як серце палить зрада…
Щоб птиця ця зіщулилася в горлі.
Щоб колом в горло.
І не плекати більше!!!
…А чорним мороком в розмитому молозиві нічному, дні щоб текли,
рятуючи від…
Божевілля без прожитку.
