«Не гоже тобі самій в купальську ніч ходити…»
Колись бабуся крізь сон пробурмотіла ці слова. Ніколи їх не згадувала.
«Кохана, біжи сама на річку! Бо ж батька мушу дождати!»
«Дивися, а то вінок по річці пущу, поки тебе не буде» - лукава посмішка осяяла личко, в ясних медових очах застрибали смішинки.
«Ой вже ж? Дочекаєшся – дожену…» - Назар засміявся…
Показала йому язика і побігла. І так вже бо дівчата без мене пішли…
Стою на березі.
Навколо купки безликих людей. Вони стоять і дивляться на воду порожніми очима. Їх нема тут. Їхніх душ немає. О, Господи…
А річка тече. Повільно-повільно.
Ластівки не літають. Соловей не співає.
Дзвони не дзвонять.
Моторошна тиша. Звіщає про щось. Таке страшне, чого ще не бачив мій світ.
А річка тече. Повільно-повільно.
На річку спускається човен-чайка. Там стоять дівчата. Яринка, Марійка, Наталка… Інші, не знаю їх. В одних сорочках…Босі…Простоволосі. Якісь ніби прозорі. От тільки пишні свіжі вінки… Мертві. Вони дивляться вперед порожніми очима і співають…
Любисток, м'ята, трохи полину -
Плетуть дівчата чарівне зілля…
Білі сорочки розвіваються по вітрові. Річка тече. Сіра вода легко відносить човен від берега. Дівчата продовжують співати…
Вінки пускали, ватру палили,
Долю шукали, в ніч на Купала…
Я стою на другому човні. Навколо мене так само стоять дівчата. Порожні очі, сірі савани довгого волосся. Сліпі. О, Господи! Спаси, Господи… Я ж не мертва ще!!!
Розпущене волосся чорною хусткою закриває спину. Вітер грається ним, перетворює його у клубок чорних змій… Вони замітають мені очі… Вінок не дає підняти голову вгору…Я бачу тільки воду. Страшну, сіро-чорну. Прозору і мертву.
Ми теж починаємо співати…
Ой, ти дівчино, моя лебідко,
Не бійся ночі, пташко тендітна…
Спаси, Господи…
Перший човен починає повертати. Пливе якимсь гапликом. Тепер бачу їх навпроти себе. Яринка, Марійка, Наталка… Сліпі. Мертві. Співають. А човен починає пливти під воду. Дівчата стоять і співають. Ось їхні ноги вже під водою. Білі сорочки помаленьку ховаються у річці. Невмолимо. Швидко. Тепер їхнє волосся покриває рухливе плесо… Як листя латаття. Вінки ховаються під водою…
А пісня лунає далі…
В танок ставали, брали у пару,
Пісень співали, в ніч на Купала…
То ж я співаю!!! Наш човен відпливає від берега. Я не мертва!!! Мамо!!! Тату!!! Назаре!!! Де ти? Де ви?
Господи, спаси…
А човен пливе. Він не гойдається на хвилях, не спиняється. Повільно і невмолимо…
На березі – безликі люди з порожніми очима. І все. Сіро і страшно…
Та що ж це?
Поруч зі мною – Оксана, подружка… Оксано!!! Оксанко!!! Як вона може цього не чути? Не відзиватися?
Все тіло немовби закололо голками. Сльози потекли з очей… Цього не може бути. Цього не може бути. Я не хочу так!!!
Човен починає повертатися. Бачу біля берега наступний. Знову мертві дівчата з порожніми очима.
Боже, поможи! Жах сковує, не дає порухатися. Давай же, давай! Ще трошки! Ні!!! Впасти хоча би звідси! Чи навпаки? Хоч би не померти! Що ж це за одуріння? Це сон?! Хіба смерть може бути сном?!
Крик нарешті прорвався через паніку. Ні!!!
Стрибнула з човна, пливти. Куди?!
Як же ж важко… Річка не хоче мене відпускати.
«Даринко!»
З берега пролунало рятівне.
Слава тобі, Господи!
Якось раптово я опинилася в його обіймах. Мій Назар. Обійми мене! Просто обійми. Це все скінчилося? Це все скінчилося. Він – живий. І я – жива. І сльози в мене живі. Його сорочка мокне. Така тепла-тепла. Нагріта ним. І його руки найміцнішим у світі, Богом даним оберегом навколо мене…
«Не гоже тобі самій в купальську ніч ходити…»
Пісня: музика і слова А. Мочурада
27.06.2012 р.
і напруження, потім полегшення 
я почервоніла 
