З прийняттям незалежності України 24 серпня 1991 року здавалося, що нарешті омріяна віками, сильна й вільна держава нарешті набере чітких обрисів на геополітичній мапі світу і займе гідне місце серед країн-лідерів. Однак після повалення комуністичного режиму збереглася, на жаль, ще величезна прірва між «хохлом-малоросом» та свідомим українським громадянином. Для нашого брата лишалися незрозумілими елементарні речі, на яких базується сильна непорушна нація, зокрема необхідність власної автентичної мови.
З байдужістю мільйони квазіукраїнців спостерігали, як повільно, день за днем, розчиняється українське слово в суржиковому багновищі. Процеси полонізації та русифікації, локальна домінанта мадярської та румунської мов призвели до того, що навіть на вулицях столиці України пересічна людина чула «прівєт» замість «вітаю», «пасіба» замість «дякую» тощо. Молода українська держава, яка щойно виродилася, була приречена на забуття. Чи не «контрольним» у цьому нищенні став злочинний законопроект 3 липня 2012 року (а згодом закон) Ківалова-Колесніченка, де диктувалися основні положення про використання української мови.
Жахливо було спостерігати за тим, як замість того, щоб поліпшувати життя українців, нардепи ВРУ голосували проти своєї держави, декларували свою халатність та безкарність. 190 регіоналів, 25 комуністів та ще 31 депутат – усі вони зареєстрували своїми картками лояльність до путінського режиму.
Закон України «Про засади державної мовної політики» фактично порушував основний закон держави, Конституцію України, де статтею 10 проголошується єдиновладдя української мови на теренах модерної незалежної України.
Яблуком розбрату стала стаття 7 (про регіональні мови та мови меншин), згідно з якою необхідно лише 10 % неукраїнського населення, аби підняти локальну мову на рівень державної. Таким чином, цей закон став загрозою суверенітету та соборності української держави. Реакцією на єресь з боку влади стала всеукраїнська кампанія «Займіться ділом, а не язиком!», яка широко розгорнула свою боротьбу в Рівному, Житомирі, Херсоні, Чернігові, Полтаві, Запоріжжі, Харкові, Донецьку, Львові, Івано-Франківську, Хмельницькому і т.д. Також законопроект засудив голова Меджлісу кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв, що свідчить про фіктивність заяв нацменшин про утиски на їх рідні мови з боку урядового сектору.
Експерти нарахували велику кількість помилок, яка так і не була виправлена у зв’язку з великим поспіхом у процесі прийняття закону. Не зважаючи на протести з боку української громади та закордонної спільноти, законопроект став законом 10 серпня 2012 року. Відповідальними за цей злочин вважаймо екс-спікера Верховної Ради України Володимира Литвина та Президента Віктора Януковича, які прийняли заздалегідь злочинне рішення, а також дрібних маргіналів-обивателів Вадима Колесніченка та Сергія Ківалова, чиї імена заплямували українську мову.
Варто зазначити, що цей закон – усього-на-всього черговий крок на шляху деморалізації та ліквідації українського громадянина. Існує ретельно підготований план знищення української нації, асиміляція якої розпочата вже багато років тому бандитами з Кремля.
Важливої для нашої Вітчизни є консолідація усіх пронаціоналістичних сил, які існують в Україні. Не можна також відкидати допомогу етнічних меншин, лояльних до української держави, та діаспорної спільноти (за кордоном проживає 20 млн наших побратимів). На них може бути покладена місія поширення української національної ідеї у світовій ойкумені, фінансова та кадрова підтримка у формі зовнішніх інвестицій та імміграція українців з-за кордону.
Боротьба триває доти, доки бореться народ. Пріоритетними в цьому контексті лишаються питання мови, освіти, культури, науки тощо.
Мова – це ядро українського націоналізму, і ми не маємо права його втратити!
Олександр Подвишенний
Мова--частина національної ідентичності та основа єдності народу.Єдиний народ може багато чого досягти, а роздрібнений (ще й з синдромом меншовартості корінного населення)завжди буде пасти задніх.Коли російськомовні кажуть "я никак не пойму, почему вопрос языка--на первом месте", вони лукавлять, прикидаються, що не бачать, що українська мова в Україні практично витіснена.
У Канаді, до речі, двомовність--тільки на папері.
Французькою розмовляють тільки у провінціїї Квебек. Це одна з основних причин, за якою квебекці вже не перший раз намагаються вийті зі складу Канади. Якщо мову не відстоювати,її витісняють (навіть французьку), і народ, для якого ця мова рідна, відчуває себе приниженим.
Коли я ходила в школу,наша сім'я переїхала до невеликого містечка, воно було засновано в 50-х роках, коли будували Кременчуцьку ГЕС, населення містечка було багатонаціональним, але з мене кепкували за те, що я українка в себе на Україні не вмію розмовляти російською мовою... Звичайно я її швидко вивчила, але осад залищшився на все життя. Я вдячна незалежній Україні, що знову навчилася розмовляти та думати українською мовою
Разруха в головах, а не языках.
Есть большой список стран, у каких государственным языком являются два-три.
Пример: Ирландия — ирландский, английский. Основным языком общения абсолютного большинства населения остается английский. Ирландским языком на уровне бытового употребления владеют 32,5% населения.
...показательно? Это возможно очень схоже с тем, что есть в Украине. Вопрос в следующем: какое чудо произойдёт после того, как мы заговорим все на украинском? А? Что мы получим? Что решим? Почему вопрос языка стоит на первом месте, я всё никак не пойму.
2-3 державних мови є також, для прикладу, в Канаді та Швейцарії, однак там не стоїть питання асиміляції шовіністично налаштованою "братньою" державою. Рівень культури УСІХ громадян значно вищий, що й не породжує конфліктів на побутовому рівні. Але погодьтеся, це ганебно бути главою країни, й допускатися дитячих помилок. А з приводу Ірландії, то скажу так: там до сих пір тривають кровопролитні війни, які розпочалися саме з утисків англійців на ірландський народу, насильний примус балакати суто англійською, а не рідною кельтською мовою і т.д. Ніхто не каже, що треба "викорінювати російську", просто не треба так прикрашати її бідовість, рватися зі зброєю на захист "обездолених" росіян. Ми ж не ліземо захищати україномовне населення на Кубані, яке, до речі, справді принижується. Ми - нація, яка визріла вирішувати свою долю сама, й мосьє Путіну не треба робити ведмежої послуги...
