То вкрай повільна, то прудка,
Спроможна милувать, карати.
В останній час я і рядка
Не зміг тобі подарувати.
Цей гріх мені ти вже прости –
Буденність випила всі сили,
А незакінчені листи
Нічого вже не говорили.
В чужій, незвіданій путі
Були небажані завали,
І арфи ніжні, золоті,
На превеликий жаль, мовчали.
Повірить легко, легко й просто
В кінець щасливий, казку милу.
А нам з останнього форпосту
Пряма дорога - у могилу.
Даремно мріє ворог наш,
Що візьме все він тут без бою.
Зберуться відьми на шабаш,
Щоб з світу звести нас з тобою.
На їхнє дійство скажем: «Зась».
Пошлем до чортової мами,
Бо наша зірка зайнялась
І їй не згаснути віками.
Ми ще допишемо листи,
Форпост наш будем захищати.
І ти, поезіє, прости,
Як вміє ненька лиш прощати.
