|
Ну а потім що? Слізні прощання зі Львовом та Марічкою. І довга дорога додому. Ох і не легко ж знаходитись в компанії двох молодих людей, які не терплять одне одного, але дорогі твоєму серцю. Тут кожна фраза, необережно кинута на бік одного, може бути каменюкою в сторону іншого. Еліс. Бідна Еліс. Відчувала себе, мов еквілібрист під куполом цирку. Один невірний крок, і вже ніяке «Аллє, оп!» не зупинить стрімке падіння додолу. Балансувати – єдине, що лишалось. Отже, так і доводилось. Атмосфера була напружена. Всю дорогу до Києва, вони, немов влаштували переможну боротьбу, хто більше мені до вподоби, і по-різному намагались довести власну спроможність. Ех, знали б вони тоді, що в душі мені зараз не хотілось бути суддею на ринзі, а просто бути спокійним жителем щасливої утопії, де всі люблять одне одного і не турбуються про місце головуючого в моєму житті. Врешті показались схили Дніпра і поволі стіни мого будинку. На вулиці я ще довго прощалась з Андрієм, потім з ще довше з Антоном і врешті потрапила в дім. Стіни помешкання,нагадували щось рідне і близьке. Щось, що не описати словами, щось, що втамовує спрагу в пустелі. Так, в гостях добре, але вдома краще. Своєї домівки таки не вистачає. І де б ти не був, повернення додому – це ніби казка. Тільки в цій квартирі переживалось стільки всього. І приємного. І не дуже. Іноді здавалось, що дах тисне на голову, а стіни поступово наступають на тебе, не даючи вдихнути бодай ковточок чистого повітря. А іноді зовсім навпаки. Ти тішишся, коли приходиш з роботи і можеш перевдягтись в старезний спортивний костюм і думати тільки про те, яку позу краще зайняти перед телевізором на дивані. А яка гордість накривала Еліс, коли вона показувала свої апартаменти по скайпу матусі. Свої. Ну, вже майже свої. Тоді все було так чуттєво. Хотілось щоб мама бачила все все все. Але вона далеко. Швейцарія. Місце надійних банків і смачних сирів. Місце моєї мами. Ех, а якби хотілось хоча б іноді з нею бачитись. Просто поговорити. Просто пригорнутись. Поцілувати не фотознімок у рамці на столі, а найдорожчу людину в житті. Але. Життя є життя. І потрібно рухатись далі. А куди далі? Так, на роботу тільки завтра. А ще вечір попереду. Точно. Потрібно подзвонити Анжелці. Що там ця мала істеричка? Так, от тобі й на... подзвонила на пару хвилин. А вийшло пару годин. Ну, так її ж не спиниш. Та і в мене вражень накопилось. Ось і «висіла я на дроті» почасти змінюючи пози або малюючи якісь примарні завитки на аркуші паперу. Так, це ніби допомагає зосередитись. Чи краще почути співрозмовника.
Потім ще півгодини розбирання сумок. Валізи, що привезли додому були значно більше, ніж ті, що були зібрані туди. Аякже, подарунки…сувеніри…кава…а ще мундштук з дерева, а що буду тепер «косити» під витончену та загадкову леді, поволі розтягуючи цигарковий дим через призму цього вишуканого знаряддя. Потім душ. Стояла і згадувала, як казково все було там, в іншій точці країни. А потім вирішила, що не потрібно так багато про це думати, а то змию з пінною водою всі враження. З думками про новий, вже щасливий сценарій, плюхнулась на ліжко, а давно вже до рук не потрапляв мій сірий блокнот, де на першій сторінці красувався надпис: «СПІЛБЕРГ», при чому писав знайомий графіті-мейкер, і вони викарбувались неначе були з типографії. А, так, сценарій починався з осені. Чому саме ця пора навіювала романтику. Не знаю, де зв'язок між дощами і любовними історіями, чи між туманом та пристрастю, але, якось так склалось, що різнобарв’я зовнішнього світу, наскрізь проникає в душевний колорит. А, може, просто в період холодів так хочеться просто обійняти когось сильніше. І не відпускати. Стоячи посередині парку. Вдихати запах зів’ялого листя та чоловічого парфюма. І нехай на вулиці стає все прохолодніше, і небо плаче дрібними сльозами, а на серці все теплішає від кохання та насолоди один від одного.
Смішно якось, але на думку спала дівчина, назвімо її Яна, що ще ні разу в житті не кохала. Така собі «людина у футлярі». Яка завжди відгороджувала себе від зовнішнього світу. Від того і любила осінь. Бо вона була такою ж песимістичною, плаксивою і брудно-гнітючою. Кожного дня Яна виходила надвір. І морозне повітря викликало мурашки по тілу. Вона не вірила в кохання. Така собі казочка для слабких. Невже не можна життя прожити самому? А що, невже потрібен хтось, щоб відчути себе повноцінним? Для чого витрачати своє життя на приготування їжі та прання шкарпеток? Чому взагалі вірити людям? Вони ж зрадливі тварюки, що не мають почуттів і співчуття. Щодня для неї існувало тільки навчання, де немає товаришів чи друзів. Де тільки сіра маса навколо. Де конкуренція вище людських відносин. Закон джунглів вище за Біблію. життя... ніщо інше як прогулянки по парку. Роками. Прямо. Направо і 2 кругових алеї. Все просто. Життя простого оглядача. Не спиняючись, ні з ким не розмовляючи…навколо фонтану і знову додому, де на повну грає музика, де ніхто не витягне тебе з власної нори. Теплої, затишної. Цим вона довічно хотіла застрахувати себе від розлучень, образ, зрад. Ось і цього дня Яна прямувала по звичному маршруту. Навушники у вухах. Там добірка слізних пісень про самокопання. Вона - не емо. Вона – ніхто. Так, просто випавши із суспільства, вона випала з життя. І жити більше немає для чого. Тим паче, що єдина близька людина – бабуся вже 40 днів як полишила цей світ. Тож, Яна залишилась сама. Було ні до кого пригорнутись і розповісти про наболіле. Ніхто не чекав вдома із гарячим борщем. Ніхто не говорив «На добраніч». Нікому було сказати «Дякую» чи «Я тебе кохаю» . життя познущалось з неї. Зіграло в жорстоку гру. І жити не було для чого. Тож, це була остання її прогулянка. Останній шанс побачити осінь. Обійти знайомий маршрут. І піти з парку і з життя разом із осіннім листопадом. Опасти додолу червоним кленовим листом, ніби кружляючи у повітрі, ще раз нагадати про своє існування. І коли вже останнє коло було позаду. І кроки ставали все швидшими. Назустріч висоті. Чомусь новому. Незвіданому. Вона відчула раптом, як хтось осмикнув її за плече. Повернулась. Перед нею стояв хлопець. Високий, статний. В чорному пальто та з сірим шарфом. Темноволосий. Його сині очі впритул дивились на заплакане обличчя Яни. І він сказав:
-Дівчино, у вас щось трапилось?
-Ні, - з тяжким видихом відповіла Яна.
-Ви впевнені? Вам точно не потрібна допомога?
-Ні, дякую…Та й навряд чи незнайома людина взагалі здатна допомогти, а тепер, якщо я задовольнила вашу цікавість, можна я піду?
-Та будь ласка. Але ви помиляєтесь. Інколи незнайома людина може стати у нагоді, та допомогти вирішити навіть найскладніші завдання. Та й ще в одному ви не маєте рації. Я вас знаю. Я вже деякий час за вами спостерігаю. Тільки не зрозумійте мене неправильно. Я просто не наважувався підійти.
-Ой, залиште подібну нісенітницю для більш безхребетних дівчат. Не напружуйте себе, вигадуванням чергової брехні. Просто я не та, що вам потрібна…
-Ви впевнені? Просто вислухайте мене. Не приймайте рішення поспіхом. Я помітив, що ви завжди приходите о п’ятій вечора. Ніколи не виймаєте навушники з вух. Ви пришвидшуєте ходу, коли, напевне, змінюється ритм у плеєрі. Ви сумуєте, коли опадає листя. Ви проводжає падаючий лист очима. Ваші очі кольору сірого осіннього туману. Такі ж непрозорі, виразні та чомусь повні смутку. Ви завжди йдете вздовж алеї, до кінця паркану, потім звертаєте до фонтану, затримуючись, щоб подивитись на падаючі додолу краплі. Потім дістаєте монетку і кидаєте її, ніби хочете ще бодай раз повернутись сюди, щоб поглянути на величні і кремезні дерева. У ваших очах застигла "примара болю". І навіть годуючи білок, які напевне вже вивчили Вас в обличчя, і, мабуть, є Вашими найкращими друзями, бо тільки вони здатні відчувати доброту і щирість від фальші, Ви сумуєте. Я спостерігаю за Вами вже майже всю осінь. І за цей час я бачив все. Як вітер куйовдив Ваше світле волосся. Ніби втручаючись у Ваш звичний вигляд, додаючи ноток деякого бунтарства, що робило Вас ще більш неземною. Я бачив, як сонце віддзеркалювало Ваше ластовиння. Придаючи Вашому обличчю яскравих ноток веселощів. Я спостерігав, як краплі дощу покривали Ваше обличчя, ніби надаючи вашим віям ще й природних сліз, адже вони вже й так звикли до вологи на Ваших очах, що мов два озера, такі ж бездонні, глибинні і повні води , що аж вихлюпується через край слізьми. Я бачив багато. Але я ні разу не бачив бодай проблиску посмішки на ваших очах. Бодай промінчика, що розімкнув би ваші губи, кольору стиглої малини. Саме тому я і не міг наважитись підійти, аж до сьогодні. Коли я помітив зміни. Ви не кинули монетку до фонтану. А, отже, і не збирались більше сюди повертатись. Ось тому я і вирішив діяти. Якщо не сьогодні, то ніколи. І я не прошу занадто багато. Я прошу лише приділити мені деякий час . я чогось насмілюватись собі уявити, що напевне Ви любити чай, чорний, без цукру. Тож, чи не погодитесь Ви випити зі мною чашечку, якщо бодай в чомусь я не помилився…
Яна не могла зрушити з місця. Те, що вона почула все більше дивувало її. Він був абсолютно правий. В усьому. Але саме це і лякало. Вона ж так звикла втікати. Від усіх. І в голові промайнула чомусь лише одна думка, а чому б і ні? Якщо це останній день мого життя, чому б не прожити його якось інакше?
-Я згодна, - єдине, що могла сказати вона.
Але хлопцю і цього було досить. На його обличчі можна було прочитати шалену радість.
-До речі, мене звати Олександр.
Ці слова ніби стрілою пронизали свідомість. Так звали тата. Який ще 7 років назад загинув з мамою в автокатастрофі. Вони так і не дожили до випускного балу, так і не побачили, як вона росла, як варила перші борщі, як смажила перші котлети, як потім не пішла на випускний, бо бабусі було зле, як не хотіла зайвий раз виходити на вулицю, як отримала медаль і атестат просто з рук директора в коридорі. Як вступила на бюджет до одного із столичних вишів, як вже 2й рік вдало вчилась, як захворіла бабуся, як не було коштів на найнеобхідніше. Як тремтячими руками виривала свій кусень життя, як вигризала своє місце під сонцем. Як до останнього боролась. Намагалась бути прийнятною до суспільства. Як ледве зводила кінці з кінцями. І потім врешті втративши останнього проводиря по життю, і отбувши всі почесті, здалась. Все, не витримала. Натягнута струна піддалась натиску і просто луснула. Тихо. Не привертаючи уваги. І тут, звідки взявся цей Олександр? Порушивши всі плани. Не даючи довести до кінця початі наміри.
--А Вас? Царівна НесміЯна?- продовжив він.
--Дивно, але й тут ви дещо здогадались. Я – Яна.
-- Ось, бачите, я хоч і незнайомець, але напевно таки не просто так ми зустрілись. Тут неподалік є кафе. І може лід у ваших очах все таки відтане, і ми зможемо поспілкуватись, я навчу вас радіти.
Вона мовчала, дивилась на нього, як на прибульця. Ну, не звикла Яна прибирати свої шпичаки. Все, навіть погляд штрикав інших. Вона не вірила в людську приязність. Вона не звикла до оточення. А воно, зазвичай не приймало її.
Але Олександру вдалось зробити неможливе. Він її розговорив. І так годинами вона звикала до його синіх очей, що так пильно дивились на неї і ловили кожне її слово.
Так не закінчилось її життя. Таким чином, саме фініш став стартом. Початком чогось нового.
Через 3 роки картина повторилась. Вона. В довгому пальто сміливо крокувала по парку. В ушах навушники. В плеєрі музика на повну. На вулиці листопад. Вона йшла, задивляючись на листя. Знайомим маршрутом. Вздовж алеї, до паркана. Потім до фонтана. Де вимушена зупинка. Тільки в кишені чомусь не знайшлось дріб’язку. Вона почала порпатись в сумці. Відчула раптом, як хтось осмикнув її за плече. Повернулась. Перед нею стояв хлопець. Високий, статний. В чорному пальто та з сірим шарфом. Темноволосий. Його сині очі впритул дивились на обличчя Яни. Він був не сам. З ним була дівчинка. Маленька, білява, з синіми очима та ластовинням. Витягнувши навушники Яна почула:
--Мам, а сьогодні в дитсадку, Олег подарував мені шоколадку! І тато пообіцяв, що ми підемо до нашого улюбленого кафе…Правда, тато?
--Правда, Сонечко.
--Ну, раз ви вже все вирішили, то ходімо. Тим паче я так хочу чорного чаю, без цукру.
І з цього парку попрямували вже троє. Кроки ставали все швидшими. Вони сміялись так, що люди, що йшли повз ще довго повертались, щоб оглянути молоду родину. Що заслужила щастя. І дівчина, тепер вже мати, що так довго чекала на посмішку долі. І хлопець, тепер вже тато, що навчив її радіти та подарував справді нове життя, злет в небо на землі та просто своє кохання, що допоміг крижаній королеві відтанути, що навчив НесміЯну посміхатись. І на їх маленьке диво, що мало вдачу від тата, терпіння від мами, і головне їх загальну любов і підтримку.
Якась така, скоріш історія, ніж сценарій вийшов у Аліси. Її уява видала таке бачення. Можливо занадто попсове і класичне. Банальне. Але це те, що вийшло. І засинаючи, саме картинки з даного епосу крутились в голові. І чомусь вони і приспали таку виснажену, але щасливу дівчину. Тим паче, що скоро вже робота, весілля Анжелки, купа повсякденного буття, що безчесно зжирає весь час, а на душі все роївся присмак романтики. Тому виплеснувши його на папір, з відчуттям виконаного обов’язку можна сміливо було засинати. А там у світі мрій мандрувати дорогами того парку і споглядати за наступними витворами власної уяви…
ID:
501928
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.05.2014 10:17:21
© дата внесення змiн: 30.05.2014 09:22:50
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
