Пропав наш світ. Із ніг на голову крутнувся.
Змішалось все в один м’ясний бульйон.
І той, хто раз у ньому окунувся,
Живе в бульйоні, як велить йому закон.
Кохання – дурь; його змінили сексом.
За гуму тонкую сховали почуття.
Кохання – дурь; стоїть все за рефлексом.
Сердечні муки відійшли у небуття.
Дружби нема, лиш вигідні умови:
Украв побільше і ховати під матрас.
Руки за спину – у грошові окови.
Залежне щастя від цін на нафту-газ.
Не знаєм правди – її ж підрихтували
Оті отці, що варять наш бульйон.
В казан кидають всілякії приправи.
Помреш в бульйоні, як велить тобі закон.
Не випливай. Не борсайся. Не треба.
Змирись зі всім і камнем йди на дно.
Як лишній груз відсохне твоя кеба.
Тобі вона не треба все одно.
За тебе думають верховні Кеби;
А ти лиш м’ясо – продажне за десерт.
У них глазур, на лобі світить лейба;
А ти лиш м’ясо – продажне за концерт.
Приїде хор « народних проституток»,
Затягнуть пісню, для Кеби, за доляр.
Ще й однодумців зженуть пару маршруток,
А ти їм віриш заривши окуляр.
Кипить бульйон, вже в попу припікає,
А голова забита вщент брехней.
Про неї і малий, і дурень знає.
Та ми залежні – брехні нам треба клей.
Пакет наділи, вдихнули повні груди
І в раз по венах се щастя потекло.
Ми звикли. Ми залежні люди.
І щастя бачимо крізь побите скло.
Пропав наш світ. Із ніг на голову крутнувся.
Людина ж не творець, а раб гнилий в ярмі.
У позі завмирає – раком вже нагнувся.
У своїх бідах винні ми самі.