Сумний товариш мій з Луганська.
Вже другий день не їсть, не п’є,
То думонька заробітчанська
Людині жити не дає.
Прислала вісточку дружина,
Яку не бачив майже рік -
Вже рік без дому, рік без сина
Батрачить в наймах чоловік -
Ох, краще б жінка вість не слала,
Було б все так, як і було:
Розлука, праця, світу мало,
Заробітчанське ремесло.
Він далі б з долею мирився,
Не впав би в розпач та відчай.
Товариш мовив: «Сон наснився,
Що не засну тепер і край:
Бузок пахучий коло хати
Почав вже піниться, цвісти,
До хати йде покійна мати.
Іде…й не може все дійти.
Трикляті найми та вокзали,
Їдучий пил чужих доріг.
Без мене матінку ховали,
Я все летів, спішив – не встиг.
Нехай свого пробачить сина,
Простить вину на світі тім,
Бо не моя у тім провина,
Що допікають рідний дім
Життя злиденне, скрута чорна,
Надій і прагнень, віри крах.
Все мелють, мелють наймів жорна
Людей, розкиданих в світах».
Зітхнув товариш мій з Луганська,
Життя повідавши своє.
Така юдоль заробітчанська,
Шанує рідко – часто б’є.
Москва 2004
Надзвичайно актуальний, зворушливий вірш!
Щиро співчуваю простим людям з Луганська, Донецька та ін. містечок Сходу, які стали невинними жертвами ситуації... Дай, Боже, щоб все це швидше закінчилось!
З теплом
