Ти — вісім павучих лапок, тоненьких рук,
Ти — вісь, що болить Землі і приводить в рух,
Ти — вись, де зоря натужно кружляє колами.
І ось ти танцюєш, в осінь вгрузаєш вся,
І дощ миготить, підморгує в небесах,
Холодними краплями гостро лоскоче й коле.
Давай! Твоя репліка, слово твоє, проте,
Мовчиш, тут ніхто тепер не підкаже текст,
Бо першим убили суфлера, і що сказати…
А другим помре диригент — і затихне джаз.
І кожен зимовий день як тонка межа,
Де переповзати сліпо із дати в дату.
А потім весна очунює в глушині,
Нечутно в тобі ночують липкі пісні,
Із миски на вовка дивиться порожнеча.
А з лісу бреде павучий химерний день,
І сонце повзе, кудлате, чіпке й руде,
В його павутинні надовго застрягне вечір.
Для літа виношуй жовті безокі сни,
Кричатимеш — слово вродиться з тишини,
Слизьким павуком в куток відповзе від мами.
І там будуть зріти круглі липкі слова…
Земля в небо тягнеться: тонко росте трава,
І небо у землю хоче врости дощами.