Життя кричало щоєміць у дерті груди,
скавчав модерн холодних площ в грядущих ерах.
Я сенс нестримано шукав в порожніх людях,
я сенс вишукував й в наповнених фужерах.
За скарбом нишпорив роки по картах мідних,
скитавсь по світу із завзяттям відчайдухи.
Натомість милостиню впрошував у бідних,
що гордо падала в затерті капелюхи.
Звучав мій голос, мов з прохриплих патефонів,
у темних урвищах відлунням непостійним.
Я був мішенню серед тисяч полігонів,
де ангел миру без сумління точить війни.
Нутро заповнював любов'ю по вінця,
від чого був лиш божевільним полоненим.
Я сліпо вірив у всесильного Творця,
в той час, коли він навідріз не вірив в мене.
Я тиснув руки фаворитам поколінь,
ковтав свободи дух з журбою сироти.
Та як уздрів: мій ватажок - це тільки тінь,
то зрозумів, що йшов уперто в "НЕ ТУДИ".