Туман кличе розгорнутим згустком вивороті ранку.Де вскупчив міжпростір землі,вліз під кору дерев,обтягнув вивехи гілок,бінтуючи м"ягкою вологістю.
Над долиною перевтілився в завурденіле молоко і невидимою пащею прокотнув її.Затуманіла свідомість з усієї сили,витріщила очі крізь сіру завісу,
що ще більше випливала з льоху простору і розповзалася слизькою медузою.
Тягуча реальність намотувала павутиння зору макового насіння, міжбуття і
повсякдення.Дисперсна морока повітря підсирі́ла надможливе і вбила в реальне сіре буденне.
Густими віями,вібравши махру вологи,розкривав очі ранок,який з відьомських переступів,струшував туманний купель і підіймався
у незвидане майбуття дня.Фабулою свідомості, зачепився за іржавий цвях,що вбитий в пліт,колишнього живого,серцевини чи її поверхні.
Закривалися діри хмарами,що напилися застояної вологи,сивої дійсності ранку.Сонце,що випікає брехню пустелі,висушувало реальний початок дня і
його неповторність існування.