Тобою б можна назвати безмежність невідомості, яка інколи домінує у моїй свідомості…в опціях твого вереску, я найду інший варіант звучання сопрано який розливається приголосними на не повністю розстелене ліжко…ти знаєш, я ніколи не зможу тобі розказати про весь цей біль на безлюдних вулицях, самотніх перехрестях, де колись падав рясний, щедрий дощ емоцій…і за склом запотілої маршрутки, виднілися обличчя усміхнених людей…зараз все стихійно, гармонія є тоді коли я маю можливість ризикнути поміряти твою сорочку, бо свою випадково забув, або ж просто мовчки споглядати з твоїм рівним диханням, коли Морфей бере тебе у свої обійми, і коли весь колапс прожитого дня розгладжується на твоєму прекрасному обличчі…щастя, воно у розумінні найближчої тобі людини…
Розумієш???