|
А найбільше ненавидять того, хто здатний літати.
Ф. Ніцше
I
Наївні очі дивляться на всесвіт,
І серце каже: «Ти не вір нікому».
А на душі так легко-легко,
Не відчуває тіло її втому.
Вона летить, не слухає нікого,
Наївно вірить, вірить до кінця,
Вона не бачить вже нічого злого,
Вона лиш бачить люблячі серця.
І любить бачити лише добро
І навіть коли ніхто не бачить,
Вона наївно вірить у тепло,
Тоді, коли весь світ ще плаче.
І все летить, а всі їй ріжуть крила,
А всі їй серце б’ють і розбивають,
Всі заздрять, що вона єдина,
Вони всі злі тому, що не літають.
А болі все вона чомусь не чує,
А все вона летить собі у даль,
Вона себе усім дарує,
Їй навіть серця просто так не жаль.
«Думки рояться, плутаються зорі,
Перемішались небо і земля.
Не знаю, чи лечу я із тобою,
Чи може падаю у безвість я?
І де оця тонка межа
Між злітати в небо і падати у космос?
Мабуть межі і краю тут нема,
Мені здається, що літать не можна.
Що ми завжди лиш падаємо в небо,
Чи може це воно впаде на нас?
Тому нам і літати вже не треба,
А може просто ще не час?»
Але все ж вірить, що вона літає,
Все вірить, що не падає в пітьму,
Хоча сама вона цього не знає,
Що справді злітає в висоту.
І так всі хочуть щоб вона упала,
Розбила серце, загубила все,
Ну і даремно, що вона не знала,
Її і так у височінь несе.
Вона наївно вірить в чудеса,
Що десь на світі щастя засміється,
Що не буде зими й прийде весна,
Що щастя в душі всіх поллється.
І вірить щиро, бо вже звикла вірить
І вже звикла віддавати своє серце,
Хоча і так це мало хто оцінить
І мало хто добром озветься.
«А може просто забули цінувати,
Ну і нехай, я все ж роблю добро,
Я все ще хочу політати,
Не хочу я робити зло на зло.
Хай люди злі, я зло робить не мушу,
Я хочу разом з ними політать,
Я віддаю їм своє серце й душу,
І хай не хочуть люди пам’ятать.
Душі моєї на все людство стане,
Мені не жаль віддати всю себе,
Вони ж нір азу навіть не літали,
Нехай хоч трохи їх любов знесе.
Мені не шкода їм любові дати,
Мені не жаль, що не вернуть її,
Нехай беруть, візьмуть щоб політати,
Я наліталась. Хочу я землі».
Віддала все, на землю повернулась,
А люди не прийняли ту любов.
Хоча любов так трепетно горнулась,
Її взяли і відштовхнули знов.
Вона… І все ж вона терпіла,
І знову ту любов давала всім.
Вона лиш щастя, не собі хотіла,
І вірила коли й не було сил.
II
І знов земля торкається до ніжок,
І чути холод й сирість унизу,
Вона не хоче вже літати більше.
«Я краще в землю вічну упаду
Ніж буду бачити людську ненависть,
Хай краще я занижу і помру,
Нехай вона усі щасливі стануть,
Мені вже досить щастя… Я ж живу!»
Вона була щаслива, хоч не в небі,
Їй було досить вірити в добро,
Віддала все, їй нічого не треба,
Їй треба щоб лиш щастячко було.
Одні казали: «Ти дурна людина,
Бо віддаєш усе за просто так,
Навіщо ти обтяла свої крила?
Ти ж повік могла пробути в небесах?»
Інші казали: «Нащо ти даруєш?
Віддай мені крилонька свої,
Ти що, людей отих не чуєш?
Вони лиш хочуть взяти все собі!»
Вона мовчала, слухать не хотіла,
Вона раділа, що просто тут жила.
Їй вже набридли ті прокляті крила,
Вона їх просто людству віддала.
І не жаліла, що у небі не літає,
І не кляла себе, ні людство все.
Вона усіх за все прощає,
І вірить, що добро живе.
«Я вірю, знаю не даремно,
Бо Віра зробить все. Тут на землі,
Хоч зло блукає, холодно і темно,
Віра розсіє тьму і дасть мені
Промінчик теплий з сонця,
І він розтопить кригу вікову,
Розквітнуть квіти і калини гронця
І я разом із ними оживу.
Надія є, надія завжди буде,
Хоча всі кажуть що вона марна’,
Надія є, ви лиш повірте люди,
Ви лиш повірте й зміниться життя».
Ніхто не слухав. Всі закрили вуха.
Ніхто не бачив. Всі осліпли враз,
Пустили тьму. Її вже не роздмухав
Вітер, і не розсіяв час.
Все стало раптом чорне й темне,
Чорніше від пітьми, темніше зла.
Вона кричала: «Віра не даремна,
Ви просто вірте, щезне вся мара!»
Ніхто не чув, усі забули слухать,
Їм в розум оселилось зло,
Їх вже світанок теплий не розбудить,
І не спасу полуденне тепло.
Між них усіх лишилась світла постать,
Вона кричала: «Вірте люди лиш!»
Але все більше затягнуло чорним,
Вона кричала: «Геть пітьма, залиш!»
Розкинувсь грім, заблиснула мара,
Всі чорні хмари розблудились в небі,
І ясно-біле личенько Царя
Гукнуло з неба дівчині: «Чи треба
Тобі їх щастя? Хочеш зроблю
Так, щоб ти була з крильми сама?
Ти би літала вільно як цариця,
Не відчувала втоми і нудьги,
Була б ти наче сизокрила птиця,
Як хочеш то бери й лети!»
«Не треба, ви віддайте крила
Тим бідним, що у тьмі погрузли всі,
Кричала я що було сили,
Щоб врятувати їх і витягнуть з пітьми.
Віддам усе, для того щоб спаслися,
Щоб всі літали, наче сизий птах…
А я… Що я? а я не птиця…
Хай полетять мов на вітрах.
Я й так щаслива, що живу ще,
Що серце б’ється в моїх грудях.
Я стану щасливішою ще дужче
Коли проснеться віра в людях.»
Цар вельми здивувався. Зник та й щез.
Пітьма розсіялась, затихла буря,
Роздався голос чистий із небес:
«Тебе я чую. Тебе Я чую!
Хай буде так, хай всі вони літають,
А ти неси їм щастя і добро.
Вони цього скоріш за все чекають,
І ти лети, ти маєш вже за що.»
І ясне світло засіяло з неї,
І Цар їй крила дав ясні,
Голубкою вона злетіла в небо,
І птахом заспівала в висоті.
III
Щасливо пурхала крильми у хмарах,
Раділа що нема пітьми,
Що щасливою все ж стала,
Співала, що зосталася з крильми.
А люди бачили, літали.
Проте у серці знов ожило зло,
Бо вони голубами не стали,
Хоча і мали крила все одно.
Хотіли вбити, щоб вже не літала,
Щоб не раділа в небі між зірок,
Щоб болі просто так зазнала,
Щоб не співала з радості що крок.
Впіймали птицю, сизую голубку,
І посадили в клітку вікову,
Їй обітяли крила й кинули у грубку,
Щоб не злетіла в синю висоту.
Голубка бідна плакала й ридала,
Та не за волю, чи за свої крила,
А плакала, бо знову людство стало
Ненависне і зле, хоч так вона хотіла,
Щоб всі жили у радості і мирі,
Та не судилось. Зло родилось в них,
Вона ж надіялася трепетно і щиро,
Що все ж те зло розсіється навік.
Котились сльози, чорні і важкі,
І жаль виймав серденько із грудей,
А люди все сміялись в висоті,
Нема голубки. Небо у людей.
«о люди! Хіба ж я мало дала?
Вам неба було мало, чи землі?
Чи вам набридло те, що я літала?
Я сама крила обрізала свої.
О люди! Хіба вам треба зла?
Хіба ненависть від любові краща?
Та все ж, я знаю віра не марна,
Я знаю! Віра не пропаща…»
Людей ненависть потрохи убивала,
Вони за місце під сонцем різали усіх,
Голубка бідна потрохи умирала,
І вірила усе ж в людей тих злих.
Вона вже звикла надіятись і вірить,
Чекати чуда посеред пітьми,
Вона прощала людям всім без міри,
Вона чекала щастя з висоти.
«О Царю! Владарю небесний!
Врятуй людей, про мене не піклуй,
Хай зло на віки вічні щезне,
Благаю Царю! Ти мене почуй!»
Зірвався гул. Всі люди впали з неба
І крила розлетілися мов дим.
«Голубко, тобі вже жить не треба,
Облиш те людство, не віддавайся їм!»
«О Царю! Мені життя не треба,
Бери мене, але врятуй людей,
Ти кинь мене у пекло або в небо,
О Царю, Владарю святий!»
«Мені нема за що тебе кидати в пекло,
Для тебе Рай – заслужене життя,
Ти серце віддавала так просто й легко,
Тобі не шкода їм віддати небеса.
Та бачиш, що не хочуть допомоги,
Та бачиш, що не хочуть порятунку,
Їм досить ненависті і болі.
Вона не заслужили ані неба, ані ґрунту.
Вона самі не хочуть врятуватись,
Коли їм мало милості твоєї.
Лети голубко разом зі мною,
Хай людство робить все, що замане,
Як хочуть болі, хай зазнають болю,
А твоє серце хай вовік живе».
ID:
514751
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 31.07.2014 23:10:47
© дата внесення змiн: 31.07.2014 23:11:23
автор: Light-In-Sky
Вкажіть причину вашої скарги
|
Молодець!Мудро і гарно...
