Був вечір і Радик маючи вільний час сидів в номері. Він дивився у вікно спостерігаючи за тим як рухаються в низу люди. Як приходять і відходять. Кудись їдуть. Кудись спішать. Хлопець взяв телефон і набрав цифри. Йшли гудки але ніхто не відповідав. Ці хвилі видавалися вічністю. Раптом на другому кінці дроту почувся жіночий голос. Це була вона – Вероніка. Як давно Радик її не чув. Він майже відвик від її голосу. Не часті дзвінки по кілька хвилин. От і все щ було тут цілих три місяці.
- Ну привіт- нарешті перебив тишу голос,- чого мовчиш?
- Це ти! Нарешті! Як я давно хотів почути! Знаєш…ти …
- Знаю Радик знаю,- якось байдуже відповіла дівчина, - я тобі дещо хотіла сказати.
- Кажи -, якось ніби не своїм голосом промовив хлопець.
- Я вагітна!
- Аа… що ? ти жартуєш!?
- Ні! Я серйозно! Радик приколи закінчилися! Я була сьогодні в лікаря! Все підтвердилося! Так що … я попала!
- Ні! Ми попали!
- Розумієш… Це не твоя дитина! І взагалі Радик краще більше не дзвони сюди! Я не хочу тебе більше чути, бачити, знати про тебе і все що пов’язане з тобою ! тебе не існує для мене!
- Зачекай! Але ж я люблю тебе! Повір я скоро повернуся і все буде добре! Потерпи ще трошки!
- Ні не буде! Радик – ти живеш собі там в своїм коконі. Ти забув як тут. Ти маєш своє життя, свою нову ідею, свій світ а я свій. У мене є інший! Так що вибач! Любчик може і не такий талановитий як ти – але він нікого так не нізащо не має як ти! Може він не такий геній як ти але винаймі він мене любить щиро! Він готовий приділити свій час мені а не книгам, друзям і писанині котра нікому не потрібна буде за кілька років. Все прощай і не згадуй мене більше!
І дзвінок було розірвано. В трубці почулися тільки короткі гудки. Хлопець був настільки прибитим що навідь до кінця не розумів що це було: сон чи справді. Біль стискав його серце. Боліло навіть не від того що сталось а від самих слів. Від тих кількох фраз що поставили хрест на їхніх відносинах. Єдине питання що так мучило : чому? Чому вона так поступила? Чи справді все втрачено?
« все -, подумав Радик, - час почав видно грати не в мою користь. Я ж любив її. Чому? Боже , за що? Ну чому?». Він не міг встати з крісла. Це було щось більше ніж просто біль. Це був просто кінець. Він був розбитий як ніколи. Все чим жив
, заради чого йшов, заради чого він тут – вже немає ніякого значення. Все що було так святе для нього враз трісло як мильна бульбашка.
Він повільно підвівся з крісла, вдягнув свою темну спортивну куртку, взяв гаманець з грошима і вийшов на коридор. Була десь без десяти хвилин восьма. Радик спустився сходами, пройшов прихожу і вийшов на двір. Ця осінь була для нього особлива. Він був самотній як ніколи. Сам, в чужій країні, без друзів, без дівчини, без майбутнього. Радимир пішов тримаючи руки в кишенях. Він довго гяляв вулицями міста. Але біль таки не стихав. В серці кололо. В горлі стояв якийсь кусок чогось. На очах появлялися час до часу сльози. Як це? Не міг ніяк заспокоїтися Радик. Питання самі лізли в голову і роздирали розум нашматки. Це був біль який не можливо описати. Біль людини котра шалено любила, мріяла, жила. А раптом все скінчено.
Десь в павутині вулиць він знайшов якийсь клуб Радик просто зайшов туди. Грала якась приємна легка музика, біля ару стояв молодий хлопець – бармен. Радик сів на крісло біля барної стойки і попросив чогось міцнішого. Скільки часу проминуло він не пам’ятає. Не пам’ятає також і те скільки він випив. Пам’ятає лише окремі обличчя що щось говорили, ставили якісь питання, просили про щось… і просто біла стіна….
Жаль Радика... 
