Ранок серпневий всміхнувся стривожено,
Здибились хмари, мов злякані коні –
Знахарем наче яким заворожені
Стали-спинились отут, на кордоні.
Чи вчули вони про чужинську навалу
Що в річечки рідної ніж біля серця…
Бач, крешуть копита: «Ще так не бувало,
Щоб війни громів перекреслили скерцо!
Що війни кривили громи отак хижо,
Що цар той чужинський бажає лиш влади,
Неправду пуска між палаци та хижі
І миротворцем вдягається радо…
А хмари, сполохані, сиві, гривасті,
Колишуть в сум’ятті туман на заплаві –
Ще вчора летіли тут в мирі та щасті
І золото сонця кидали у трави…
Сьогодні стріпнулися ж листя тополі,
Комиш у заплавах шепоче журливо…
Гей, хмароньки сиві! Вам неба доволі –
Порвіть оці страхи за мить, і на диво
Летіть до чужинця, що бродить ордою!
Гукайте солдатам – і батьку, і сину
Про те, що гріховно з мечем та бідою
Ввірватися звіром до нас в Україну,
Камазами білими поміч троянську
Везти, коли танками схід сплюндрували,
І віру вбивати в Донецьку й Луганську,
Народ залякавши, загнавши в підвали...
А ранок серпневий всміхається світу –
На хмарах проміння, мов Божі долоні…
Між люди крокує спекотливе літо…
До річки напитись схилилися коні…