(Моєму другові, доктору зі Львова Андрію Собку, який пішов на війну за нас і Неньку Україну...)
Ні страхів, ні вагань,
Ні зневір, ні безсиль!
Кожна мить дорога
Для розправлених крил,
Що залюблені в синь
У бездонні небес...
Чи Тебе хтось просив?
Ні, Ти сам взяв цей хрест!
Двійко діток дрібних,
В оченятах: "Татусь,
Не кидай нас, не йди..." .
Обіцяєш: "Вернусь!".
В мами терпне душа
З молитов і від сліз,
Гіркотою прощань
Вся просякла наскрізь.
І дружина: "Андрій,
Як без Тебе ми, як?"
Ну а Ти - весь свій біль
Міцно стис у кулак...
Дивне світло в очах,
Це приреченість? - Ні.
Так церковна свіча
Перепалює гнів
У священний вогонь,
Що зціляє від ран,
Ран у брата Твого,
Що промовив: "Пора!"...
Чи Тебе хтось просив?
Ні, Ти сам взяв цей хрест.
В цій війні кожен син
Йде відстояти Честь.
Волелюбні вуста
Кажуть: "Хто ж, як не я?".
Нині ми - сам на сам
З тим, хто нищить життя
І помножує лють,
Наче зґрая вовків,
Що невинну кров п'ють -
Нашу кров всі віки...
Не згори під вогнем,
Не схили голови!
Прошу в Бога одне:
"Повертайся живим !!!".