Російський уряд ніколи не міг змиритися з думкою, що на його західних кордонах буде Європа. Це означало б початок цілком нової доби, де не було б місця кривавій диктатурі та сліпому поклонінню фіктивним канонам. Після вдалої анексії Криму, РФ в обличчі Путіна (або, як його пізніше називатимуть, Путлєра або ху**о) звернула свій хижий погляд на Донбас. Не можна було, аби зазомбовані й загнані жителі Росії побачили приклад вдалої революційної боротьби за свої права й свободи. Це змушувало б їх задуматися про те, що ж їм заважає повторити такий же сценарій у своїй країні. Саме тому Схід захвилювався, − Донецькі та Луганські області завше були «проблемними» в плані українізації та підтримки націоналістичних сил на будь-яких виборах. З Єнакієве родом і горезвісний екс-президент Янукович, який нині переховується в Ростові-на-Дону. Будучи на сухому пайку в Путіна, він фінансує осередки сепаратизму на Сході, таким чином мріючи повернути собі втрачену владу. Однак 25 травня 2014 року були проведені позачергові президентські вибори, на яких переміг П. Порошенко. Більшість людей, навіть на окупованих землях, попри страх смерті, таки прийшли і виконали свій громадянський обов’язок, що і є гарантом легітимності тих подій.
У листопаді-лютому 2013 року відбулася не просто революція гідності, а й революція свідомості кожного українця, що ми можемо спостерігати вже в сьогоденні. Десятки добровольчих батальйонів ( «Айдар», «Донбас», «Азов», ДУК «Правого сектора» та багато інших), які проливають кров на війні за Батьківщину є блискучим прикладом того, що в наших жилах ще вирує козацька кров: «Воля України або смерть!» - ось який девіз кожного, нині свідомого патріота. Хохол-малорос помер, на його місце прийшов могутній, сильний, інтелігентний українець, готовий до останнього подиху боронити рідний край.
Саме цей фактор і не врахував Путін, закинувши своїх диверсантів («зелених чоловічків») в Донецьку й Луганську область. Він замахнувся на занадто великий шматок пирога, який згодом стане йому поперек горла. Прикро, звісно, визнавати той факт, що на початках багато місцевих жителів підтримали окупаційний режим РФ, саме тому й були захоплені такі стратегічно важливі міста як Слов’янськ і Краматорськ (а нині точаться бої за Маріуполь, Донецьк, Луганськ). Колорадські стрічки, триколори й бездумні гасла «Дайош Расію!», «Нєзавісімасть Юґа-Вастоку!» Але тут постає питання: чи ми тримаємо цих громадян? Популярним і, безсумнівно, логічним став проект «Чемодан. Вокзал. Росія», в якому патріотично налаштовані східняки пропонували депортувати «сепаратистів» до «старшого брата» навіть за власний кошт. Більшість жителів хотіли миру, їх не приваблювала перспектива постійних обстрілів з «Градів» та «Ураганів», нічних грабунків і ганебних принижень російським казачеством та кадирівськими псами (які жорстоко вбивають не лише вояків, а й мирних жінок та дітей). Заради справедливості варто зазначити, що не всі чеченці нам вороги. У березні 2013, в Чечні створено миротворчий батальйон ім. Джохара Дудаєва, який очолив Іса Мунаєв. Пам’ятаючи про допомогу братів з УНСО в І і ІІ чеченських війнах, вони одноголосно виступили за те, аби дати відсіч кремлівській агресії в Україні. Також суттєву допомогу ми отримуємо і від наших сусідів-грузинів, які, маючи серйозний досвід війни з Росією, вчать наших хлопців продуктивному військовому мистецтву.
Пропри все, доволі швидко стало видно справжнє обличчя так званих визволителів: масово почав падати авторитет ДНР (Донецької народної республіки) і ЛНР (Луганської народної республіки). Люди перестали підтримувати їх злочинну діяльність, що витекло в масове дезертирство та антипропаганду. Ватажки народних республік та бандгрупувань почали тікати в анексований Крим та РФ через незахищені ділянки кордону. Такі персонажі як Ігор Гіркін (більш відомий як Стрєлков), козак Бабай, Олександр Бородай, Валерій Болотов, як пацюки покинули «своїх співвітчизників» і зайняли, нагодовані їм Путіним, кормушки в Росії. Саме тоді російські спецслужби зрозуміли, що над їх планом навис дамоклів меч, і було прийняте рішення про вторгнення в Україну регулярних військ. Ще з травня 2013 року на всьому кордоні з Україною були сконцентровані тисячі одиниць важкої техніки й десятки тисяч солдат. Кожного дня авіація РФ порушувала повітряний простір України, шпигуючи за передислокацією української армії. Бездіяльність нашої СБУ та контррозвідки призвели до того, що сотні молодих хлопців вже не повернуться додому до своїх дружин та дітей, сотні стали інвалідами, і держава, що найсумніше, не дає їм жодних гарантій.
Цілком очевидним є план Путіна: до перших морозів захопити південно-східні українські області, аби приєднати анексований Крим до материкової України, позаяк усе тепло- і водопостачання йде від нашої держави. Другим міні-кроком має бути приєднання до так званої Новоросії Придністров’я, яке анексоване в Молдови ще в 1991 році. Жодні санкції, мирні акції і переговори не дадуть конкретного результату. Російському окупанту необхідно дати жорстку збройну відповідь, продемонструвати свою військову міць, а потім зароблений авторитет закріпити на міжнародній арені (як варіант, відновлення ядерного статусу або постійні військові навчання з провідними країнами світу). Однак пикаті депутати в Парламенті думають лише про те, як нажитися на цій війні, як заробити собі найбільший рейтинг перед жовтневими виборами-2014.
Поодинокою конкретної дією нової влади є рішення суду про заборонено КПУ (за ініціативи О. Турчинова), а також тиск на «Партію регіонів» (яка розколовшись навпіл утворила нове крило «Партію розвитку», очолювану Ю. Мірошниченком). Останні опитування свідчать, що популярними в суспільстві є «Солідарність» П. Порошенка ( яка об’єдналася з партією «Удар» В. Кличка), «Громадянська позиція» А. Гриценка й «Радикальна партія» О. Ляшка. Перспективною виглядає партія «Правий сектор», яка відбивши електорат у «Свободи» О. Тягнибока, може скласти серйозну конкуренцію вище згаданій трійці.
Брак фінансування й негативна пропаганда ворожих ЗМІ підривають авторитет націоналістів, однак вже і цей інструмент Путінського впливу зазнає великої кризи. Кісєльов і Ко протягом останніх місяців взагалі зникли з блакитних екранів, боротьба за розуми й серця українців перейшла в мережу Інтернет, зокрема такі спільноти як «Вконтакті», «Фейсбук», «Твіттер» тощо. Сотні спеціально підготованих агентів ФСБ і ГРУ забруднюють Інтернет-простір фейковими коментарями, постами й новинами. Відео 5-річної давнини видаються за найсвіжіші події на Донбасі, розстріли бойовиків на Близькому Сході коментують, як розстріл мирних жителів на Сході України. Наша віртуальна сотня не залишилася осторонь, відповівши серією «зламаних» ворожих сайтів та «бомбардуванням» сторінок сепаратистів і проросійських найманців.
Незрозумілою лишається злочинна бездіяльність чинної влади, яка затягує надважливі рішення, таким чином гальмуючи швидке й успішне закінчення вже навіть не АТО (антитерористичної операції), а, по суті, повномасштабної війни. Конфлікт триває вже півроку, а наша армія лише нещодавно отримала нові БТРи, БРДМи й танки, які припадають пилом на складах. Бійцям на передову висилають іржаві автомати й набої, які можуть вартувати життя. Відмазка доволі банальна: немає команди зверху.
За постреволюційний період змінилося декілька міністрів оборони (Ігор Тенюх і Михайло Коваль), нині головує Валерій Гелетей. Але й він не може до пуття навести порядок в ЗСУ, йому інкримінують зв'язок з регіоналами та блокування надважливих рішень. Досі не виявлено винних в Іловайській трагедії, де загинуло щонайменше 200 чоловік. І то як: під час перемир’я був створений коридор з «котла» для українських силовиків, і як тільки вони опустили зброю – їх стерли в порошок. Не відбувається належної ротації кадрів і постання зброї та провіанті. Хлопці на передовій готові стояти до кінця, але бойовий дух поступово падає, потрібен поштовх, конкретна дія. Жодних перемовин з Путіним або сепаратистами бути не може. Ворог – це ворог, його треба ліквідувати, бо в іншому випадку він знищить тебе! Сліпа віра в США та ЄС роблять нас слабкими, ми наступаємо на ті самі граблі, як і в 20-их рр. ХХ ст. Коли наші попередники поклали надію на Кайзерівську Німеччину та Антанту в боротьбі проти східного ворога, ті нас використали й кинули. Лише об’єднавшись в один міцний кулак, ми зможемо вибити зуби кремлівський ненажерливій гідрі й назавжди відбити в неї бажання зазіхати на наші землі. Ніхто нам не дасть свободу, її треба вибороти, її треба заслужити. Європейські країни виявили себе накладаючи санкції на Росію, особливо чітко це зробили Австрія, Кіпр, Італія, Чехія, Словаччина, які, будучи залежними від Москви, послаблюють тиск на Кремль. Метою США та ЄС є нівелювання позицій Росії на міжнародній арені, і хто дасть гарантію того, що через 50 років, вони не захочуть взяти під свій контроль Україну.
Пам’ятати варто й про те, що вороги в нас два: зовнішній і внутрішній. Зовнішній монстр небезпечний своїми необмеженими ресурсами і вже звичною безкарністю. Він звик брати, що хоче і коли хоче, однак наша нація ніколи на була рабською, тож настав час, коли ми мусимо довести всьому світу, що з нами варто рахуватися, що ми можемо за себе постояти. Внутрішній же ренегат небезпечний тим, що він хитрий і підступний. Втершись у довіру, він лише й чекає моменту, аби всунути ножа під лопатки. Безпринципність, лицемірство, ненажерливість – ось його характерні риси. Відсутність духовності спричинила розмитість його зовнішньої личини, тож варто бути насторожі, перш ніж довіряти комусь своє життя, дозволяти невідомим будувати свою державу.
Відродження нації – складний, клопіткий і болючий процес. Нам доручена історична місія: зломити хребет колишньому режиму, спопелити його залишки, а на його місці зачати нову, справді незалежну державу. Зробити це нам допоможе віра в Бога, жага свободи й любов до України, які є тією давно забутою основою, що, власне, і робить нас українцями з великої літери. Слава Україні!
11. 09. 2014
ID:
523189
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.09.2014 11:50:51
© дата внесення змiн: 13.09.2014 11:50:51
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
Багато слушних думок.
