Осінь... мжичкою прибила незавершені мрії до оголених стовбурів дерев,хлистом заплаканих гілок,пройшлась по свідомості,насунулась старим друїдом на минуле спекотно-сонячної пори.
Немає запитань і зайві відповіді.Пора ніколи не запитує,коли їй стати на порозі буття,коли закінчити виживанки суперниць.Все придумано без нас,
без наших гримас,що вневдоволено вдивляються у горизонт жарких днів,чи в імлу сьогодення.
Осінь.... прохолодними рукаи вітру обмацує небо,землю,влізає без наркозу,під шкіру настрою і вислизує звуками крику,скрипу.Серпантином листтяного віхора,що несе сальсою в гарячі спогади літа.
Пасадобілем жине спеку наших життєвих доріг,незважаючи на показники температури свого осіннього Я.
Чито вона в нас,чито ми в ній,як у породі велетня каменю,від дрібязка золотих пісчинок до чорного граніту.Все вживається,чекаючи своєї пори,
чито для витонченості прикраси,чито дя надгробної плити.
А можливо все навпаки?...Ми меланхолічно вдивляємось,у струмінь заграв,у рогонзу звабливості пори,що залишились на водяній гладі і яка манить до себе,але вже в іншому репертуарі і за новими сценаріями майбутнього.
Осінь вдивляється у нас,як ми своєю схололістю ходим поміж нею,бризкаєм мовчанням і незадоволеністю її мокрому фейсу.
Вона ж бо винна?...свідомо... так,реально... ні.
Ми самі собі чіпляєм трафарет збліділості буденності,сліз позавіконного дощу і якогось бетонного смутку,що затягує свідомість веретою навиворіть.
Осінь....вона собі живе,володарка свого часу послідовності,що спочатку осипала палітрою розлитих фарб на панно,мистецькою рукою.Зіткала собі срібну легкість павутинок і покрила чарам закоханності в себе.Вона,як ми,від кольорів веселки і до сірості,від засмаги до насморку.Ми її відображення,а вона наш настрій і ще один чирк пера нашої зрілості незалежно від віку.