вечір надходить новим повідомленням на стільниковий,
гасне екран.
вуличні музики ховають сакси у зношені чохли
і йдуть додому.
риплять підошви їх взуття від доторків до бруківки.
риплять провода над їх головами.
риплять динаміки гучномовців у трамваях.
механічний голос віщує майбутнє назвами станцій,
але його ніхто не слухає.
нащо читати списки загиблих, коли не віриш у смерть.
вікна покинуті напризволяще сонячним світлом
здригаються від несподівано холодного вітру.
несподівано холодний вітер здригається
від усвідомлення своєї непотрібності цьому місту,
намагається сховати голову у верховіття,
замаскувати скуйовджене волосся під листя...
так линуть години —
паротягом, що тягне за собою десятки вагонів
життів.
коли помирає Надія, грає музика,
голосніше й голосніше від коди до коди.
від берега й до берега незвіданої тиші.
вечір надходить непрошеним,
але цілком очікуваним гостем.
босоніж, у кашеміровому пальто,
з наглухо застібнутим комірцем.
вечір заходить зі спини,
щоб дивитися разом із тобою
на покинуті напризволяще вікна,
по яким водять змоченими у розпеченому воску
пальцями ліхтарі;
щоб пити вистиглий чай.
чи можна лишитись до ранку в будинку,
де не йдуть годинники?
чи можна лишитись до ранку там,
де ніколи не наступає ранок
і не розпочинається ніч?
