(Літо 2012)
Ніхто не зуміє згадати сьогодні –
коли ми програли себе і свій край
За ніч за селом мур з’явився холодний,
розрізав дорогу і річку, і гай.
Ревіла земля і стогнали берези,
як взялися нагнані працівники.
І чути було голос злий, нетверезий –
команди давав свої матом важким.
А люди мовчали.
Налякані очі
дивились крізь штори з-за темних шибок.
Всі знали, що "пан" полювати захоче,
як тільки спустошить місцевий шинок.
Аж тільки на ранок забрався володар,
а з ним генерал, прокурор і торгаш:
напевно, до міста – служити народу! –
такий заклопотаний батечко наш.
А "шістки" його і угідь охоронці
з шакалячим виєм додали іще –
у погані влада.
А небо і сонце
мовчали й ридали кривавим дощем.
Ми на ланцюгу, охопили нас стіни –
вже й, наче, не люди у хаті своїй.
Немов би заручник, сидить Україна
і дуло до скроні приставили їй.
P.S. Дай Боже, щоб це було лише жахливим минулим.
да,верить не легко...но неверие еще тяжелее...хорошее стихотворение, глубокое, ощущение будто окунулся в 18 век, не верится даже, что это о нас...не хочется верить...
Ігор Бринцев відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00