... іду. Глибоко під землею, по старому тунелі. Десь тут мали б бути рейки. Але їх не видно. В голові дивна порожнеча. Нечасто таке буває. Але коли монотонно переставляти ноги, думки кудись пропадають.
Вже точно пройшло кілька годин з часу останньої зупинки. Чи кілька днів. Годинник, що відслужив мені вірою і правдою багато років, банально розбився. А навколо все той же пейзаж- сірі стіни, з яких давно обсипалась штукатурка, мокра потріскана бетонна підлога, чорна темрява, яку навіть прожектором не розженеш. І я поцентру. Ні. Поцентру темрява. А вже потім я.
Зліва, за ті кілька метрів, на які вистачило світла мого ліхтаря, винирнули двері. "Винирнули" тому, що якась невідома сила вплавила їх металеву поверхню прямо в стіну, залишивши потоки заліза на підлозі, які негайно вкрились іржею. Що б тут не сталося, це було давно. Та, все ж, обережність ніколи не завадить. Дістаю з-за спини свій автомат (звичайний старий калаш з потрісканим прикладом) і поволі просуваюсь далі. А далі грати, що тримаються на замковій дужці, бо завіс давно нема. І сходи нагору. Теж іржаві, як і все навколо. Що тут взагалі було? Завод? Склад? І, найголовніше, що тут зараз є?
Не піднімусь наверх, не взнаю. Тут все просто. Або я темряву, або вона мене.
...іду. Тепер сходами. З кожним кроком все важчає рюкзак за спиною, все нижче опускається зброя в руках. Але я пересилюю себе. Треба йти. Тупіт моїх ніг по металу чути було далеко. І... І все. Далі нічого передбачати не стану. Недостатньо інформації. А з темряви, ніби, виглядає червоними очима здоровенний пес. З тої страшної розповіді, яку розказував друг, коли ми сиділи біля вогню. Але не до спогадів зараз. Навколо посвітлішало- залишилось ще кілька поверхів.
Я опинився в велетенському залі. Ангар? Ні. Швидше, цех. Проіржавілі купи заліза стояли в кілька рядів, деякі труби, що колись звисали зі стелі, зараз опинилися на підлозі разом з бетонними плитами. Вікон передбачено не було, але дальній край споруди, що обвалився і чисельні дірки вгорі давали трохи світла. Я заховав ліхтар, про що зразу і пожалкував, коли спіткнувся. Зате стало зручніше автомат тримати. Я саме збирався рушити далі, коли почув ЗВУК. Не капотіння води, не власне дихання, не скрипіння металу. Сторонній звук. І він наближався. Значить, звук знав, де я. Що ж, чекатиму і молитимусь. Хоча ні, це не в моєму стилі. Визираю з-за колони. Попався! Приціл, палець на курок.
Стоп.
Це ж...
Ні, не може бути.
Це...
Це дівчинка.
Років шести, не більше. Бруднувата(хто б казав), з довгим волоссям, боса, вдягнена в щось середнє між старим одягом і мішковиною.
-Як ти сюди попала? - мій голос здається чужим. Давно не говорив. І жінок давно не бачив. А навколо нікого- батьки не дозволили б їй так виглядати. Вона не зможе чинити мені опору. Вона ж голодна. За хавчик щозавгодно зробить. Навіть заставляти не доведеться. Вона тут з цього і живе. Точно.
-Ми тут жили. Я, тато і мама. А тоді прийшли злі люди, хотіли забрати...
Дівча розказувало все дивно спокійним тоном. Цікаво, скільки вона вже тут?
-...стріляли в тата. А маму забрали з собою. Я заховалася, і вони пішли.
-Хочеш їсти?
-Хочу!
-Давай так, я віддам тобі половину своїх запасів, але ти...
До чого я докотився? Це ж звичайна дитина. Ще й народжена "після", а не "до". Я ж завжди хотів справедливості. Так, зараз "після". Але хіба вона на це заслужила? Ні.
-Я що?
-Ти маєш вмитися. Домовились?
А заодно я побачу, де тут є нормальна вода і наповню пляшки. Хоча, чого було прямо не спитати? Звичка.
-Ага.
Дівча побігло так, що я ледь встигав. Виявилося, що "нормальної" води нема. Тільки дощова. Ну, краще вже так, ніж смерть від спраги. Знімаю рюкзак. І мимоволі розминаю втомлені плечі. Витягую вміст і розкладаю по підлозі. З їжею справді негусто. Дві консерви, останній армійський сухпайок і трохи сухарів, на які моя нова знайома кидає промовистий погляд. Їмо швидко і мовчки. Мала- бо голодна, я- бо звичка.
Коли з вечерею покінчено, дівчина веде мене до малої кімнатки(теж без вікон). Мабуть, тут була "підсобка" чи кабінет директора. Саме тут мала облаштувала ліжко з тканини і старого матрасу. Як не дивно, двері збереглися досить добре, створюючи видимість захисту. Лягаємо одягнені. Я кладу автомат поряд. Навколо знову тиша.
Доводилось ночувати і в гірших місцях. Це п'ятизірковий готель, порівняно з тим же тонелем. Але я ніколи не можу заснути, не викуривши сигарети. Єдине, що з'єднує зі старим світом. В пачці остання. А якою ціною вона, ця пачка, мені дісталася... Тихенько піднімаюся, витягую з кишені ліхтарик і виходжу зі спальні. В залі (так я назвав велике приміщення) холодно. Чомусь тягне піднятись повище і розвідати обстановку. Знаходжу іржаву драбину, до якої від холоду прилипають руки. Менше хвилини, і я вже на площадці під дахом.
Клацаю запальничкою, легені наповнює знайомий запах. Розслабляє. Смакую і насолоджуюсь. Може, це востаннє.
Навкруги, скільки сягає око, іскристий-іскристий сніг. Переливається, відбиваючи місячне світло. А якщо різдво сьогодні? А що таке різдво? Ніщо. В світі "після". До чого ж ми дожилися... Чомусь згадались лінії з металевих коробок. "Машини". Так їх називали в "до". А тепер потреба відпала. Може, десь там, зверху, люди теж стали непотрібними? І нас залишили іржавіти на узбіччі, щоб загинути через кілька метрів. Зате в русі. Покладаючись на власні сили.
Я не мав сім'ї. Була дівчина зі світлим волоссям. Так і не встиг завести дітей. Не мав можливості виховувати. І от, зараз, маю дівчинку. В "після". Доля любить іронію. Шкідливо думати про старий світ. Раніше треба було думати.
Сигарета скінчилась. Важко буде завтра. Ще й всю їжу малій залишив. Забрати? Ні. Має бути хоч щось, що зробить мене людиною навіть тут.
В пам'ять світловолосої дівчини, ім'я якої я забув.
Коли я прокинувся, малої поряд вже не було. І часу її шукати теж. Я поспішив до виходу на вулицю. За дверима був звичайний літній день. Обабіч сходів на дворі зеленіли два дерева. Залишки забору з колючим дротом, ворота, що лежали на землі, воронка на місці пропускного пункту, що заросла травою,- все свідчило, що колись тут йшов бій.
-Здоров. А ти якраз вчасно.
Мій співрозмовник- чоловік в старій воєнній формі з густою чорною бородою. Ми з ним схожі. А от калібр зброї різний. В Артура СВД (снайперська гвинтівка Драгунова), через приціл якої він і дивився в бік виходу із заводу, лежачи на підлозі.
-Здоров. Що там?- запитав я.
-Ех... Сам глянь. На дванадцять годин. Вісімсот метрів. Біля бензоколонки.
Коли Артур каже "ех", це означає, що все дуже погано. Довелось розміститись поряд, на грязній підлозі. Давно такого не було. Десяток людей. В усіх однакові пов'язки з черепами , що закривають нижню частину обличчя. Ніколи не міг розібратися в назвах усяких-там балаклав та бандан. Помилки бути не могло- це якийсь з кланів. Банда? Ні. В новому світі, де люди живуть наодинці, таке об'єднання- справжня армія!
-Що робити будемо? Чого ти просто їх не перестріляєш звідси?
-Чим? Ех... Були б патрони... - рюкзак Артура переживав точно не найкращі часи.
Тим часом, бандити розташувались на відстані кількох метрів один від одного і почали рухатись в наш бік.
-Колишній спецназ. І то воєнний. Бачиш, як розсипались по місцевості. - Артур взяв в мене гвинтівку і закинув на плече,- пора звалювати. І то швидко.
Далі все відбувалось швидко. Ось ми підхоплюємся і вриваємось до цеху, перестрибуєм через уламки верстатів, я кричу:
-Мала, виходь. Мала. Сюди бандити ідуть. Виходь. Ідем зі мною. Мала! - так дивно вимовляти "бандити" вголос. Ніби в старому мультфільмі. Мультфільмі про те, як я побув татом.
Артур питає, що зі мною і каже заткнутися. Ехом долітають вибух гранати і постріли. Кулі свистять у повітрі. Ми вистрибуємо через дірку в стіні. Починається ще один день в "після".
І чому я не запитав, що(кого) вона їсть?
Маленька дівчинка з темряви.
ID:
531592
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.10.2014 22:34:21
© дата внесення змiн: 21.10.2014 22:34:21
автор: fire_maroder
Вкажіть причину вашої скарги
|
