|
...Голодний Сергійко Матузний
Довідавсь: в Павла з КеНеСе
В горищі лежить кукурудза…
І. Остащенко, «Просто бабуся Мавра»
– Роз-су-ча-а! – просипів у перелякані вічі і з усієї сили вдарив кулаком.
– Роз-су-у-ча! – просичав у потиличку вдареного і переляканого, схватив щосили за шиворіт.
– Голодранці-і! Зло-одії! – заікаючись у шаленій люті волочив маленьке тільце горищем. – Нема самим чого з’ї-їсти… А ти, стерво, значиться, красти-и?..
– Більше-е не-е … вкрадеш-ш-ш! – пожбурив тільце в темний сінешній прохід. Тільце шльопнулось на долівку. Почувся якийсь напівсхлип чи напівзойк. Світло чи то від різкого поруху, чи то від переляку зіщулилось і потухло – і на мить затихло…
– Йй-а тебе на-агодую! – шурхотів по драбині в темряву сіней.
Зліз з драбини. Поторсав у темряву ногою. Тільце не ворухнулося. Зігнувся, мов журавель, над ним і видихнув однією люттю:
– Мовчиш-ш, собача-а? Я тебе на-агодую!... Вигрібай з пазухи, що вкрав, чуєш! – і штовхнув ще раз, але тіло не ворушилось і мовчало.
– А чи не здохло ж ти, розсуча!.. Залізло на горище, накралося, скільки змогло, нажралося, скільки влізло до тельбуха – а тепер дохнути?.. З кого тепер витребую з’їдене? Мабуть качанів з п’ять згризло, – розпрямився налапав хатні двері та просипів до них, – Тасько-о!.. Подай каганчик!.. Та тихіше ти!.. Дітей побудиш…
– Здохло проклятуще, – шепотів коло забитого дружині. – Чую за бовдуром шурхотить… Я до нього – та в пику злодюгу… А щоб галасу не робити, скинув скоріше в сіни: в сінях думав роздивитись чиє ж воно та дати доброї прочуханки. Думав, на соломку впаде… А воно, бач-ч, мимо шльопнулось…
– Завий ще мені! – погрозив люто на жінчин зойк. – Своїх он чотири роти, нічим годувати – хоч з горища самих кидай. А вона ще хлипати… Присвіти краще та закрий пельку!..
– Матузної Ульки виплодок… От халепа! Забрело ж як далеко красти, – мацав руками хлопченя. – Здається, Сергій, а чи Микола… Та ні! Микола і дівчата ще на тому тижні померли. Та й Улька залягла… А воно, значиться, ще бідове: он як здалеку забрело та до горища залізло…
– Чого ти сичиш, Тасько? – люто штурхонув їй під ребра. – Давай припіл держи: воно тут півмішка кукурудзи накрало. А сперло скільки?.. Пранці б вас їли – самим хоч здихай…
– Та світи ж краще, – аж шкварчав дружині та збирав витрушену кукурудзу з-за пазухи хлопчика. Дивився на качанчики, мов на самородоки. Притуляв кожен до губів, цілуючи та нюхаючи, а потім обережно клав до розтопіреного приполу. – Двадцять три… Ти дивись, аж двадцять три качанці вкрало! А скільки ще сперло?.. На місяць нам затірки!.. Неси, Тасько, до хати… Аж ні, скидай у діжечку – занесеш завтра, бо зараз діти можуть прокинутись… Хай сплять. Та ще й ряднинку мені найди яку-небудь – винесу це гадюча в ярок викину, поки темно…
– Павле! – вперше за увесь час обізвалась дружина. – Його ж поховати треба.
– Поховаю! В яму, де пісок брали вкину, а стіни обвалю – от і буде похованим, – сопів та підсовував під хлопчика ряднину. Потягнув мерця за рученята, закрив чепірнею розплющені очі. В зіницях ще й досі мерехтіли відблиски безвиході, переляку і відчаю… Струхнувся від побачених почуттів, витер рукавом липке чоло і мимоволі перехрестився. Бач, як пронизує! При житті так зирило, і в мертвого погляд не кращий… Повернув голову. А з напіввідкритого ротика Сергійка викотились золоті намистинки кукурудзинок.
– От, як нажралося! – втамовував шепотом у собі якийсь неспокій, чи лють, а чи страх. – Повен рот кукурудзи набило.
– Хоч з рота не забирай, Павле! – прохала крізь сльози жінка та висла на руках. Павло хижо відкинув жінку.
– Вчити мене будеш-ш! Та тут на одну заті-ірку кукурудзи! – і чорним та порепаним, як ніч, пальцем поліз мерцю до рота і довбав зернинки. Вони сипалися на таку ж чорну і шкарубку долоню другої руки, виблискували гріхом і золотом. – Бачиш, Тасько, на цілу затірку буде…
З напіввідкритого і тепер пустого рота хлопчика витекла тоненька цівочка крові. Жінка гидливо відвернулась і зіщулила тремтливі плечі. Павло похапливо відправив зернини до кишені і загорнув рядно.
– То я понесу… А ти дивись тут!.. Попелом затрусиш… Аби хоч ніхто не зустрівся. От халепа, – мурмотів чи сам собі, чи жінці, а чи вбитому. – Хоч би нікого ніяка собака не несла. Та й кому воно ще треба… Я ж туди городами, а потім – і ярок… Обвалю пісок – і додому… Я швиденько… Швиденько… Прикрий каганчик, я вийду.
Скрипнули двері, зашурхотіли кроки попід хатою, а сіни та Тасьчину душу оповила темінь.
02.11.2008 року
ID:
538779
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 22.11.2014 18:40:13
© дата внесення змiн: 22.11.2014 18:40:13
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|