Біжить маршрутка сірим полотном.
Немовби строчить. Та немає сліду.
Я їду в ній. Дивлюся у вікно
І краєм ока – ще й на двох сусідок.
Блондинисті. Обом за п’ятдесят,
Та видно, що натужно молодяться,
Однак принад пишнота не спаса,
Бо визирає там, де слід сховаться.
Хоч не самі, не приглушають звук.
Навперебій якійсь Ірині заздрять:
Що в інститут проліз таки онук…
До зятя люд тече, бо знаний майстер…
Бач, хата нова! І машина є!
В усьому Ірці щастя аж поперло!
За віщо Бог усе це їй дає?!
Та ще й батьків не няньчить – вже померли!..
Слова тверді і круглі, мов горох.
На Ірку чи на Бога в них образа.
Та я уже не слухаю цих двох –
Пече вогнем остання їхня фраза.
Вірно кажуть,що у чужому очі видно і росинку...та у чужих руках... 
