І знову довгим поглядом чомусь
Простежую з вікна крізь віти голі,,
Як ветхий, акуратненький дідусь
Вигулює руду шотландську коллі.
На двох їм – сто. А ніби ждуть чудес.
Вона – позаду кроків на чотири.
Помалу, спотикаючись, іде,
Немов до ніг прив’язані по гирі.
Їй дошкуляє на доріжці лід.
Їй від ворон залітних непошана.
Та коллі йде, похитується п’яно
І раз у раз читає рідний слід.
На лавці в них заслужений привал.
Хазяїн, як завжди, її причеше,
Промовить підбадьорливі слова.
І щось вона по-своєму набреше.
А потім дибулятимуть назад.
Їх проводжатимуть очима люди.
Я теж дивлюсь. І набіга сльоза –
Сумна сльозинка з відблисками чуда.
