|
Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово…
(Василь Стефаник)
- Тпру-у-у-у! – натягнувши віжки біля хати Василя Курати Петро Дринчик, зупинив коней. Зліз із широчелезної гарби. Витягнув кисет – слава Богу тютюну ніхто з комнезамівців не експропріював, і його було вдосталь. Папірця важко було знайти. А от тютюн!.. Тютюн – це сила! Тютюну в нього вдосталь. І пекучий голод на якусь мить переб’є... Йому хотілося їсти. Вже який місяць їжа не сходила з думок у чоловіка. Лягав спати – снився хліб, духмяний, м’який, запечений на дубовому листі і змазаний конопляною олією. Такий хліб пекла лише його покійна мама. Так ніхто в селі не міг спекти, як вона. Пахощі маминого хліба він розрізнив би з тисячі подібних. І ось тепер, в ці скрутні місяці, коли силою комнезамівці і міліція забрали у людей хліб, він снився Дринчикові. Не встигав він заплющити очі, а з нічної темені мама несла йому духмяного окрайчика примовляючи: "З’їж, Петрику! З’їж, дитинко! Перший окрайчик – оберігайчик: він від всякого лиха захистить! Їж мій пустунчику..." Петрик, чи то пак – Дринчик, розплющував очі, жадібно в темені ковтав давкий клубок слиняви і сліз, зітхав і довго-довго дивився у непроглядний морок, поки втома не зборювала його і він не впадав у якесь хистке мливо забуття. І бачив він лише голодних дітей своїх, в котрих шкіра на обличчі та ручках стала якась тонесенька і прозора. Снились йому їх очі, в яких оловом був налитий відчай. Діти були знесилені. Вони не плакали – дивилися з докором йому у вічі...
Від тих снів, від очей, котрі дивилися на нього тяжким оловом-відчаєм, ладен був іти куди завгодно і виконувати любу роботу. Аби лиш бачити їх живими та веселими... А куди ти підеш? Де ти заробиш копійчину: в колгоспі голий трудодень, де ввечері дадуть затірку пісну та шматок хліба з половою. Живи, як хочеш. Сусіди Маняша та Ванюша з роботи йдучи, зайдуть в Пашний Яр, свої кусочки хліба з’їдять. А діти хай як хочуть. Аби їм самим вижити... А Петро цього не міг зробити. Ніс свій кусник додому ділив натроє. А сам лягав спати – і уві сні бачив маму з окрайчиком духмяного "оберігайчика"...
А місяць тому, коли по всьому селу почали по вулицях падати люди, Дринчика визвали до контори комнезаму та й кажуть:
- Петре, люди в селі мруть. Їх хоронити треба.
- Як треба, той хороніть! А в мене ні сили нема, ні бажання!
- Ми похоронимо, а ти їздь по селу, збирай померлих і вози на кладовище. Ми за це тобі кожного дня хлібця даватимемо. Звезеш одного померлого – сто грамів хліба.
- Хліба... – заворожено промовив Дринчик, і перед очима його постали його голодні діти, в котрих в очах оловом похитувався відчай.
- Так-так! Хліба! Ти і діти твої житимете!
- Житимуть... – надією засвітився кожен звук у слові.
- Авжеж житимуть... Візьмеш Охріма Лихоуза – він тобі і тягатиме, і копатиме.
- Отого?..
- Отого! Розумом обділений, зате сили вдосталь. Що скажеш, то й зробить. Бери, Петре, коня, гарбу побільшу – і паняй...
Довго Дринчик м’яв шапку за дверима контори та брався за ручку дверей. «Увійду і скажу: «Возіть самі – а я не можу!» - думав чоловік. Але кожного разу перед ним виникали налиті відчаєм-оловом очі його дітей.
- ... Но-о-о! Розтриклята холєро!.. - погнав конячину Петро. Не бачив він її з часу, коли забрали і відвели до колгоспу. Виплакався за нею, але до колгоспу не йшов. А от тепер і зустріч з нею була не в радість.
- Но-о! Холєро! Шевели вже копитами, – всю злість виливав він на ні в чим не винну скотину, а збоку нього гиготів пришелепуватий Охрім. Вони їхали звозити померлих.
Охрім мерців сам закидав на воза. Кидав, як снопи. Щось мурмотів при цьому. Петрові спочатку було гидко дивитися. Все відвертався від померлих. Навіть у заплющених очах він бачив якийсь докір і йому, і Охріму, і оцій триклятій владі. І хліб він коли отримував, то перед цим довго мив руки. Обтирав руки чистенькою ганчіркою, котру витягав з-за пазухи, і клав до тієї ганчірочки так тяжко добуті ним шматочки хліба. Вдивлявся в них і промовляв:
- Отут у мене Мотька Карпенкова, Настя Семениха, Параска Милаєва та її четвірко дітей. Тут – дід Пилипок зі своєю бабцею, сиротята Павлик, Василько та Тетянка! Тут... – і гаряча сльоза скрапувала до ганчірочки.
Чоловік дбайливо згортував ганчірку, клав її знову за пазуху і йшов до своїх дітей. «Виживуть!» - у кожному кроці карбувалася його думка. Заробленого хліба довго не міг їсти. Слава Богу, у нього був тютюн. А тютюн – це сила! Папірця важко знайти, а тютюн є. Затягнешся їдким димом – і легше терпіти голод. Лише мамка кожної ночі приносить йому «Окрайчика-оберігайчика»....
- Тпру-у-у-у! – натягнув віжки біля хати Курати Петро Дринчик. З цього двору вже тиждень як ніхто не виходить. От дали в конторі наряд їхати з Охрімом і побачити «що там і як...»
- Пішли вже, Охріме, глянемо!
- Ги-и! – відповів Охрім.
Ні в дворі, ні біля хати їх ніхто не зустрів. Все мовчало. Вхідні двері були незамкненими.
- Хазяїне! – погукав Дринчик і з острахом ступнув у темінь сіней.
- Хазяїне! – налапував він хатні двері.
- Хазя-ї-іне... – та й зупинився на порозі. Зняв свого ялимка, опустив голову і стояв якусь мить віддаючи шану тим, хто не зміг відповісти йому.
Всі Курати мовчали. Василь – його одноліток лежав на лавці. Діти: Марійка, Одарка, Яринка, Миколка, Павлик та Юхимчик лежали на печі. Найменшенькі близнятка – у колисці. А біля колиски – Ганя... З Василем і Ганею він ходив до школи. З Василем вони покохали Ганю. Билися за неї, але кожного дня вели разом до школи. Дівчина вибрала Василя. А Петрові залишилась лише пам’ять та зітхання. А от тепер Василь на лавці лежить, його перше кохання – біля колиски. Дітки їсти вже не просять.
Ступнув ще крок-другий до хати і схилився над Василем.
- Василю-Василю... – мовив і змахнув ялимком сльозину.
Підійшов до Гані і став навколішки біля неї. Виснажена і постаріла вона була такою ж красивою і юною для нього. Біля неї він не зберіг сліз. Вони падали їй на обличчя та руки.
- Винось, Охріме, Василя та дітей! А я понесу Ганю!
- Ги-и! – відповів Охрім. Взяв, як снопа старого Курату, і посунув до виходу.
- Ех, Ганю-Ганю, - прошепотів Дринчик. Схилився, щоб підняти померлу, і вражений зойкнув: вона ще дихала.
- Ганю! Ти жива? Ганю! – погукав радісно. Взяв її руки в свої долоні. Потер, щоб розігріти кров. Потер уші і обличчя. Потермосив – Ганю! Ганю! Ти чуєш?..
- Ги-и! – відповів йому позаду пришелепуватий і поніс Миколку.
- Ганю! Ганю! – кричав Дринчик, а Охрім кожного разу погикував у хаті, носячи дітей.
Ганя все ж таки відкрила очі і самою мукою подивилася на Дринчика.
- Жива! Жива! Ти жива!.. – шепотів Петро. – Ти жива!..
- Мертва! – самими губами поворухнула Ганя.
- Ти жива... – повторив Дринчик.
- Мертва! – ще раз прошепотіла жінка.
- Та що ж ти кажеш, Ганю!
- Вони померли на моїх очах... - ворушила губами. – Спочатку Василь... потім діти... Одне за одним... А потім – я...
- Ганю!..
- Поховай мене разом... З ними поховай...
- Ти житимеш, Ганю!..
- Без них... Я мертва...А ти живи... Пом’яни – і живи...
- Ганю...
- Похо-овай!.. Петре... – та й замовкла.
Довго Петро сидів над жінкою та умовляв її відкрити очі. Охрім востаннє зайшов до хати. В останнє сказав своє пришелепувате «Ги-и!» і підняв Ганю...
Довго не рушали від двору. А коли віз на Кальонівку то все поглядав: чи не поворухнеться, чи не скаже що-небудь. Ганя мовчала. Лише у виразі її обличчя світилось німе прохання
- Поховай, Петре!
Того вечора Дринчик вперше скуштував похоронного хліба:
- За тебе, Ганю! За тебе, Василю! За ваших дітей! – шепотів він відломлюючи маленькі куснички, а гарячі сльози падали до його рук.
Чи так діялося в ті далекі 1932-1933 роки, чи ні – напевне не знаю. Кажуть люди різне. Говорять, що подібний чоловік до Дринчика Петра жив у селі, що діти його від безхліб’я померли, а він, щоб не пропасти йому та сім’ї, пішов до комнезаму і попросив любу роботу, аби лиш кусень хліба було за це...
Кажуть, що возив він цей найтяжчий вантаж у своєму житті. Зайде у хату, де люди днів три-чотири не показувалися, підбере мертвих, покладе на широчелезного возяку – та й везе мимо комнезаму на Кальонівку. Біля кладовища вітряки помахують їм своїми хрестами-крильми. Скриплять крила під натугою вітру, скрипить віз від страшного горя та мук людських. Візник смалить самосад, коняка понуро тягне в останню дорогу гарбу зі стражденниками...
Хто виправдовував його, хто лаяв. А від Дринчика чулося:
- Но! Розтриклята холєро! Шевели копитами... – і лозина свистіла над спиною у коняки.
Коняка швидше вихитував головою. Віз скрипів під вагою людського горя, мук і сліз. Голод сивою пеленою давив людей, силячись зробити душі і серця байдужими та черствими. А ввечері на окрайчик згорьованого хліба падала пекуча сльоза та чувся шепіт: «...Прости їм всі гріхи їх вільні і невільні і даруй їм Царство Небесне!..»
02.01.2008 року
ID:
540506
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 30.11.2014 19:01:03
© дата внесення змiн: 30.11.2014 21:45:18
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|
