Початок зими, 2 грудня. 14 років тому, саме в цей день сталося таке раптове, несподіване, непоправне - не стало мами. Вона майже до останнього дня була на ногах, тільки все частіше впродовж дня прилежувала. Похорони майже не запам"яталися. В пам"яті всі ці роки крутяться два кадри, зв"язані з цією подією.
Батько останні 10 років був сліпим. Він рідко виходив з своєї кімнати, йому було все важче дихати: у грудях весь час болі- ло. Знайомі знали, що Тихонович хворіє, але мало хто бачив, як він змінився. Схуднув, лице стало сірим, голубі очі вицвіли, стали кольору густого туману. Звістка про смерть мами для тата була, як несподіваний ляпас, як удар в груди: він ніяк не міг збагнути, що вже ніколи Тасі не буде поряд, що він вже ніколи не почує її голос, не відчує її підтримки.
Настав час коли маму винесли з хати на подвір"я. Я одягла батька і вивела його на ганок. Мене вразило те, що на подвір"ї і вулиці було багато людей. І раптом почувся чийсь зойк і шепіт:"Дивіться, Тихонович". Мені запам"яталися здивовані, вражені очі людей. Батько стояв високий, худий, розгублений, як стеблина, що ще тримається сухим корінням землі, але... Це - перший кадр.
Маму ховали поряд з бабусею. Біля бабусиної могилки стояли стіл і лавка, на яку я всадовила тата і пішла прощатися з мамою. Я стояла біля купи землі, дивилася на труну і раптом підняла голову і подивилася на батька. Господи, який він був самотній, ніби забутий усім світом. Він дивився прямо перед собою, пустими очима, по щоках котилися сльози. Скривлені губи повторювали: "Тася, Тася...". Було холодно, але він не відчував пронизливого вітру. А я шепотіла: "Я ж забула одягти йому шарф". Це - другий кадр.
Через 20 днів тата не стало.
..там..где они прощаются...мы еще раз встречаем себя настоящими...больная правда жизни...светлая память..теплая и добрая...как деталь...о забытом...шарфике..
