|
Бувальщина
1. Надія. Золота медаль.
Втираючи почервонілі від сліз очі, Надія сумно подивилася на невиліковно хвору доньку, що заснула після знеболюючого уколу. Болі дедалі сильніше мучили дівчинку і все більше потрібно було тих дорогоцінних ліків, щоб їй допомогти.
Що робити? Напозичалася вже у сусідів. Та і їм звідки брати ті гроші? Відтоді, як у селищі якийсь горе-підприємець, викупив цукровий завод і, не зумівши дати ладу старенькому обладнанню, звелів порізати та вивезти його на металобрухт, майже всі втратили роботу і, ставши на облік на біржі праці, жили на мізерну грошову допомо-гу по безробіттю та з власних присадибних ділянок.
У кого була можливість, подалися до Італії, Португалії доглядати за пристарілими сеньйорами, а куди було самотній Надії з хворою донькою? Розпач вогнем пропікав серце. Та плакати ніколи. Треба щось робити, бо хто допоможе її страждаючій дитині?
Правда, десь у самій Москві, на високій посаді, кажуть, аж у МВС, служить її батько, який навіть, і не знає, що вона є на світі. Та і про Надію, певно, давно уже забув, а вона не сміє турбувати таку поважну особу, хоча сама поклала йому до ніг свою молоду долю, яка і була першим щаблем тієї високої драбини його карколомної кар’єри.
Але треба діяти, бо ліків лишилося на одну добу, а що далі? Несила слухати приглушені закушеними губами стогони, а то й голосні крики своєї дитини.
На станцію! Це був єдиний «бізнес» місцевих жіночок. Зварила картопельки, помастила запашною олійкою, пересипала подрібненим духмяним кропом, загорнула чавунець теплою хустиною, щоб не вичахла. Набрала з бочки хрустких солоних огірочків. І так, з важким кошиком, майже бігцем, подалася на станцію, щоб устигнути до Московського потягу. Пасажири охоче брали у дорогу цю просту і смачну їжу. Якщо пощастить усе продати по добрій ціні, то вона зможе купити ще трохи тих знеболюючих ліків, які тимчасово полегшують страждання Галинки.
Прибігла вчасно! Розпашіла, у старому халатику, у біленькій хустині, з під якої вибивалися сивіючі пасма, колись, розкішного волосся.
Потягу ще не було. Декілька пасажирів та зустрічаючих вешталися по платформі. Надія зайняла найвигідніше місце на пероні і нарешті роздивилася довкола, переводячи подих.
Раптом її погляд зупинився на військовому, що вирізнявся своїм блискучим мундиром, гарною поставою і дуже знайомим обличчям. Серце завмерло. Надія схопилася за стовп, щоб не впасти. Це був він – Павлусь! Її перше і єдине кохання. Батько її доньки.
Спогади потекли, неначе кольорова кінострічка…
Він прийшов до їхнього класу після сільської восьмирічки. Чорнявий, з ніжним, білим обличчям, з веселими та розумними чорними очима – син голови колгоспу з глухого села, Павлусь Пастух. Усі так і звали його аж до закінчення школи – Павлусь. Було у ньому щось зворушливо-дитяче, наче сором’язливе, аж хотілося його пожаліти, захистити.
Надійка, хвороблива, зовні непримітна, бідненько зодягнена, але з сильним характером, дівчинка була круглою відмінницею. Все давалося їй однаково легко. Усі в школі знали, що саме їй дістанеться та єдина золота медаль, що за рознарядкою, виділялася на їхню школу.
Павлусь виявився неабияким математиком, перемагав на районних та обласних олімпіадах. Став гордістю щколи. Але йому не давалися мови та фізика, де він мав слабкі четвірки.
Батько Павлуся іноді привозив директорові школи два-три мішки з продуктами та й класного керівника Ольгу Петрівну не забував. Вони, в свою чергу, з усіх сил старалися вивести Павлуся у відмінники.
А ця Надійка, без усіляких зусиль, «іде на медаль», яка так потрібна Павлові Пастуху, щоб здавати вступні екзамени до ВУЗу тільки з профільного предмету - математики…
Ольга Петрівна намагалася домовитися з Надійкою, та уперте дівчисько не перейнялося цією проблемою. Тоді, чи хтось напоумив Павлуся, чи сам він вирахував своїм математичним розумом єдине, безпрограшне рішення.
Він почав залицятися до Надійки. Робив це красиво, артистично: дарував квіти, цукерки, проводжав зі школи додому, несучи важкий портфель. На шкільних вечорах танцював тільки з Надійкою на заздрість усім дівчаткам. І вона сама не помітила, як прийшло воно, засяяло , заступило весь білий світ – її перше кохання, перші п’янкі поцілунки, неумілі обійми, несміливе освідчення.
З непоказного підлітка Надійка раптом перетворилася у чарівну дівчину, з ясними синіми очима, розкішним рудим волоссям, стрункою постаттю. Вона, ніби світилася із середини від щастя.
Матуся, яка працювала «технічкою» у їхній школі, намагалася застерегти доньку:
-Ой, дивись, дитино! Не пара тобі цей Павлусь. Він
із багатої родини, а ми – бідні! Занапастить тебе і покине! Донечко, опам’ятайся, благаю!
Та Надійка, яка завжди слухала і ніжно любила свою матусю, тепер нічого не чула і не бачила, крім любих чорних очей та гарного обличчя коханого.
Одного разу, коли Надійка зовсім сп’яніла від палких поцілунків і залитого місячним сріблом вишневого цвіту, Павлусь, сором’язливо червоніючи, запитав:
-Надійко! А могла б ти, заради кохання, пожертвувати собою, як оті жінки декабристів?
На це Надійка, не задумуючись, відповіла:
-Звичайно! Я на все готова заради тебе!
Тоді Павлусь, додав уже сміливіше:
- Навіщо тобі ота золота медаль? Все одно, без батька, ти не зможеш вчитися в інституті. То склади випускні екзамени якось трохи гірше і ця медаль буде моя! А від неї залежить вся моя майбутня кар’єра і твоє подальше життя! Бо, якщо я здобуду вищу освіту і гарну посаду, ми одру-жимося и будемо найщасливішими у світі!
Павлусь знову так палко поцілував Надійку, що у неї зовсім запаморочилася голова. Нікому нічого не сказавши, Надія майже провалила екзамени, склавши їх на слабенькі «трієчки», чим дуже здивувала і засмутила улюблених учителів. Тільки Ольга Петрівна все розуміла і підбадьорливо посміхалась дівчині при зустрічах.
Павлусь таки отримав омріяну золоту медаль, а після випускного вечора, у заводському парку зацілував і запестив Надійку до безтями.
Потім, надовго зник, а в кінці літа, вже зачислений до ВУЗу, сяючий, уникав зустрічей з Надією, а коли вона наважилась підійти і подивитися у його чорні очі, почервонів і тихо промовив:
-Чекай, Надю. Я вивчуся і заберу тебе!
Надія влаштувалася на пошту, де довелося носити величезну важку сумку з кореспонденцією та газетами, яких у ті часи передплачували надзвичайно багато у кожній сім’ї.
А у січні Надія народила семимісячну донечку.
Все це остаточно підірвало слабке здоров’я її мами і через рік вона померла.
Надія залишилась на світі одна з крихітною донечкою, яку назвала, на честь матусі, Галиною.
Від Павла не було ніяких звісток. Якось, у вихідний день, Надія, з донечкою на руках, приїхала в село до його батьків. Батько, Іван Карпович, тепер уже голова агрофірми, зранку був уже на підпитку і почав брутально лаятись та кричати, що багато таких «невісток» з байстрятами тут ходять. «Он і сусідська Валька уже із пузом, також, гово-рить, що від Павла… Та що ж я тут зберу цілий гарем?
Треба було головою думати, коли стелилися під молодого хлопця! Знали, що йому ще учитися довго! Шльондри!»
Рано змарніла, забита авторитетним чоловіком, мати мовчала та потай витирала сльози, задивляючись на гарнесеньке чорняве дівчатко, таке схоже на її сина…
Надія хотіла попросити адресу Павлуся, та не наважилась. Плачучи, вибігла із багатого будинку. Мати вийшла за нею і потай щось тикнула у руку. Надійка подивилась: гроші – сто карбованців. Виходячи з двору, поклала їх на лавочку. Саме тоді, вона вирішила, що виростить Галинку сама, не буде принижуватись перед бундючним і грубим його батьком.
Так і зажили удвох із донечкою, хоч і скромно, та спокійно і щасливо.
Але щось порушилося у державі, усе пішло шкереберть. Надія втратила роботу. Захворіла Галинка, яка гарно вчилася тоді вже у сьомому класі. Різко схудла, часто втрачала свідомість. Обстеження виявило невиліковне захворювання крові.
І ось вона, не маючи грошей, таких необхідних для придбання ліків Галинці, дивиться на її батька, заради якого колись згубила своє молоде життя.
А він, чітко повертаючись, ніби на парадному марші, крокував по платформі у дорогих сяючих черевиках, виблискуючи великими зірками на червоних погонах.
Раптом зупинився, наткнувшись поглядом на щось незвичайне. Змарніла, бідно одягнена жінка, з розтріпаним, сивіючим волоссям, дивилася на нього безтямними синіми очима. Від цього погляду Павлові стало моторошно:
-Чєво тєбє? Чєво уставилась? – запитав таким зна-йомим, оксамитовим голосом, від якого у Надії завмерло серце. «Він таки опанував російську мову», - чомусь промайнула в голові недоречна думка.
Вона ступила крок уперед і запитала хрипким від хвилювання голосом:
- Ви Павлусь Пастух, так?
- Павєл Івановіч ПАстух – полковник МВД із Москви! Чєво нада? – відрекомендувався військовий.
Вона більше не змогла вимовити ні слова.
«Упізнай мене!» – кричало серце, благали сині очі!
Щось давно забуте раптом побачив Павло у її очах, яскравих, як блискавка вночі. Ніби злякавшись примари із того світу, швидко скочив на східці вагону, що якраз поряд зупинився , і зник у тамбурі.
Надія отямилась: «Треба ж купити Галинці ліки! Ніхто не допоможе. Он і батько утік!»
І Надія побігла вздовж потягу, вигукуючи: «Гаряча картопелька! Солоні огірочки!»
Павло, сидячи в окремому, затишному купе СВ, застеленому червоними килимовими доріжками, потай стежив. крізь фірмову фіранку, за дивною жінкою, яка щось поспіхом продавала на пероні. Коли він ще раз побачив її сині очі, щось наче пригадалось, та потяг повільно зрушив з місця…
Скоро Павло забув про ту маленьку пригоду.
Швидко розпродавши свою картопельку пасажирам, Надія зайшла до вокзального приміщення. Присіла на старий, подертий диванчик, відпочити. Зала чекання була майже порожньою, тільки у куточку сиділа стара жінка, закривши обличчя худими руками, і здається, плакала.
Щось знайоме було у цій тендітній постаті бідно одягненої бабусі. Надія підсіла ближче, делікатно кашлянула. Бабуся на мить підняла заплакане обличчя.
Так і є! Ольга Петрівна – її учителька, Вона дуже змінилась: зношений одяг, стоптані капці, сиве волосся,
А колись була вона першою модницею та красунею.
Надія ввічливо привіталась. Ольга Петрівна, чомусь, наче зніяковіла, витерла мокрі від сліз очі старенькою мережаною хустинкою.
-Пробач мені, Надійко, і за ці сльози і за все, та уже
немає сили більше терпіти. Я знаю, що у тебе своє велике горе і не буду грузити своїми проблемами, але ж це була остання крапля… Скажи, ти бачила його? Павла бачила?
- Та вже ж, бачила! – тихо відповіла Надія, - та він, здається, і не впізнав мене…
- Заради нього ми згубили твоє життя! А мене він також не впізнав, - знову заплакала старенька учителька, - а коли я сама підійшла до нього і назвалася, то тільки похизувався своїми успіхами, а мене навіть не запитав, як я живу, як здоров’я, чи я що сьогодні їла? А я ж за нього просила усіх учителів, щоб виставили йому п’ятірки на випускних екзаменах! Так і поспішив на платформу, не запитавши, сказав, що підходить потяг… Я хотіла позичити у когось трохи грошенят, бо дома двійко голодних онуків, яких батько покинув і переховується від аліментів. Донька втратила роботу. Всі на моїй шиї тепер. А я ще досі працюю прибиральницею у нашій школі. Роботи не боюся… Хоч уже і вік… Мені за сімдесят! Клятий артрит замучив. Але ж працюю, та не вистачає моєї пенсії та зарплати на усі наші потреби.Та позичу у бідних людей. У такого не зможу!
Надія мовчки дістала з кишені уторговані гроші, розправила, порахувала, відклала на ліки, а решту, карбованців десять, простягла Ользі Петрівні, подумавши, що в неї ж і городу немає, голодують із онуками.
Старенька знову залилася сльозами:
-Ой, не рви моє серце, Надійко !Я ж знаю, як ви бідуєте з хворою донечкою!
Надія підвелася і швидко вийшла. Дома чекала на неї Галинка.
2.Павло. Розплата
Престижна, необтяжлива служба, молода дружини (це вже третя!), розваги, відпочинок захопили Павла.
Іноді, згадував ту сільську убогість, у якій жили його батьки, гидливо морщився: «Що з них узяти? Село!». Але ж там чисте повітря, прості та корисні харчі. Парне молочко від маминої кізоньки! І хоча мати уже недобачає і недочуває, а батько ледве човгає ногами, Павло вважав, що він гарно пристроїв свою трирічну донечку Катрусю, а головне, на усе літо!
Можна тепер «відірватися на повну!»
Командування Головного управління МВС, де він служив, симпатизувало Павлові. Часто запрошували до «високих» кабінетів, пригощали чарчиною віскі, чи коньяку . Він, зі своєю чарівною посмішкою, невимушено почувався серед поважних осіб. Знав, що подобається їм.
Між двома дотепними анекдотами, які так майстерно умів розповідати, що командири реготали до сліз, міг ще й не-помітно «підкинути» корисну інформацію про співробітників, їхні настрої та розмови. Тому швидко і легко просувався по кар’єрній драбині.
Відпочинок цього літа удався на славу– на чудовому курорті, у казковій Варні. Вродлива, довгонога та весела білявка Віра, його молода дружина, не зводила очей зі свого імпозантного, ще й тепер гарного, чоловіка, а навколо усі милувалися гарною, закоханою парою.
Здавалося, ще ніколи Павло не був таким щасливим. Тільки іноді, раптом виникали ті сині очі, безтямний погляд сивої , ще не старої, жінки там, на далекій станції…
Він старався скоріше відволіктися, перемикаючи увагу на щось приємніше. Наприклад, непомітно спостерігав, якими масними поглядами проводжають чоловіки йо-го чарівну, надзвичайно сексуальну дружину, яка, похитуючи стегнами, граційно йшла до моря. Ця жінка – його! Вона так палко і майстерно кохає Павла ночами, доводячи до нестями!
Все таки, життя вдалося! Він – щасливчик!
Із глухого села, пробився до самих верхів влади, завдяки своєму розумові, спритності, особистій привабливості. Є чим тішити своє честолюбство Павлові!
Прилетіли з відпочинку комфортабельним лайнером. Москва зустріла спекою та загазованим повітрям. Але їх зустрічало авто з кондиціонером, привітний персональний водій легко підніс модні валізи, розмістив у багажнику. «З вітерцем» помчали на службову дачу у Підмосков’ї, де продовжили відпустку з рибалкою, юшкою, пікні-ками, шашликами. Приїхали Вірині подруги, дві розлучені, прегарні молоді жінки, які задивлялися на Павла і таємно до нього залицялись… Рай, та й годі!
І ось, раптом, наче грім з ясного неба, ця телеграма! Павло третій раз перечитував і не міг зрозуміти її страшного змісту! «Терміново приїздіть померла Катя»!
Цього просто не може бути! Що за дикість? Павло заметався у розпачі. Дружина забилася в істериці. Прагматичні подруги швидко замовили квитки, траурне вбрання для Віри… Вже під вечір наступного дня, Павло з дружиною оплакували у селі смерть свого маленького янгола, кучерявої красунечки Катрусі.
Безутішна, майже непритомна від розпачу бабуся, яка по старості та зайнятості домашнім господарством, не догледіла за онучкою, котра граючись, упала у велику діжку з водою, закопану посеред городу, для поливу грядок. Нікого не трапилося поруч і дитина швидко потонула.
Ця донечка була єдиною дитиною старіючого Павла. Дві попередні дружини виявилися бездітними.
Ховали Катрусю у Москві. А через місяць померла Павлова матуся, так і не оговтавшись від страшного нещастя. Павло приїхав на похорон сам, Віра хворіла.
Стояв біля домовини, наче дерев’яний. Сліз уже не було. Тільки, наче вогнем, нестерпно пекло у грудях.
Вже по дорозі у Москву, на станції, знову зустрів ту синьооку жінку і цього разу, неначе раптом прозрівши, відразу впізнав її. Вона йшла, схиливши голову, в чорній хустині, нічого не помічаючи навколо.
Павло кинувся до неї. Схопив за руку, запитав хрипко:
-Ти - Надія? Скажи, це ти?
Вона подивилася почервонілими, безтямними своїми синіми очима і раптом припала до його грудей. Крізь ридання ледве промовила:
-Упізнав мене нарешті, Павлусю? Чому ж так пізно? Три дні тому я поховала нашу донечку Галинку. Це була твоя доня! Вона була так схожа на тебе! Відмучилася, бідолашна…
Павла, неначе грім ударив у саме серце. У нього всі ці роки була донька, а він не знав! Ніколи не поцікавився долею тієї нещасної дівчини, яка так любила його, що за-ради нього перекреслила своє молоде життя. І вона народила від нього доньку , яка померла того ж дня, коли загинула Катруся.
Господи! За що мені така страшна кара? - подумав Павло. І сам собі відповів: « Це розплата! Заслужена розп-лата за той страшний гріх моєї молодості.»
Павло відчував, що більше не витримає погляду цих змучених, синіх очей. Підійшов потяг. Павло швидко поцілував Надію кудись у холодний лоб, ткнув їй у кишеню поношеного плащика пакуночок з грошима і поспішив до вагону, ніби втікаючи від усього нещастя, що разом зва-лилося на його враз посивілу голову.
Потяг повільно рушив. Павло, стоячи у тамбурі, довго ще виглядав, вдивляючись в згорблену маленьку по-стать, яка все віддалялась і серце його розривалося від болю. Вперше у своєму успішному житті, він відчув, як воно може боліти – людське серце…
2014
ID:
543404
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.12.2014 10:44:40
© дата внесення змiн: 13.12.2014 10:48:35
автор: Ніла Волкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
Торкає струни душі і заставляє людину аналізувати свої вчинки.
