Коли звучить мелодія сумна,
В гармонії чарівній звуків.
Музи́ки в ній, захована душа,
Луна сердець гарячих стукіт.
Від доторку бринить струна,
Чарівним чином оживають ноти
І тягнеться історія сумна
У далину прожитих років.
У цій історії останній заповіт,
Остання сповідь музики коханця,
Глибокий невідкритий досі світ
Талановитого обірванця Іванця.
Ще не було Івану й троє літ
Коли уперше взяв гітару в руки.
Казали люди – «він не говорив»,
Лише дивився і уважно слухав.
І думали батьки, що син німий,
Молили Бога за свого «каліку».
А він в душі своїй усім на перекір,
Ріс сильним і багатим духом.
Іван ніколи в школу не ходив,
Його абеткою були музичні ноти
І музам клятву дав у вірності своїй,
Від доторку струни утратив цноту.
Спрагло вбирали щирі почуття
Його локатори небесних звуків.
В очах сумних таїлася душа,
На струнах танцювали руки.
Кажуть Іванець світом мандрував,
Де не бував його завжди чекали,
Бо кожен, хто з ним щиро розмовляв
Загоював душі глибокі рани.
Пророкували йому лаври золоті
І кращі студії хотіли записати.
В гості просили, всі багатії
За честь вважали його знати
А він не хтів тих знатних нагород
І слави він боявся як могили.
Його приваблював простий народ,
Вони за те його любили.
Отак блукав Іван із року в рік,
У долю щиро вірив і молився,
Щоб іще раз сказати на весь світ
Спасибі, Боже, що я народився.