Коли ідеш до маминого поля
дорогою, що сива від морозу,
У новорічну ніч, коли всі люди
за стіл сідають в затишних оселях,
Згадай мене—як буде твоя воля,--
сховавши синій обшир, як мімозу,
В замерзлі руки, білі від остуди,
в голубуватих венах-акварелях.
Згадай те незакінчене дитинство,
якого будем в’язнями довіку,
З небесними квадратами крізь грати,
де істини нещадно-дострокові,
І --з паростків палкого побратимства—
такі цілющі і жадані ліки,
що звикли одне одному давати
у черепках дитячої любові.
Я відданості кращої не знала
і не узнаю більшої ніколи.
Я хочу, щоб бриніло це в повітрі,
яке безсилі плечі обтікає
Твої, коли ідеш серед навали
дзвінкої тиші в задубіле поле
Й здається-- у години передсвітні
хтось знову, розіп’ятий, умирає.
В житті, коли за ближнього в одвіті,
чи можна іскру гаснучу догнати
Не в просторових обсягах і часі—
а в судорогах здибленої долі?
Розділені і памороззю вкриті,
такі, що неможливо упізнати,
Ми знову розминаємось, безгласі,
на спільному, на маминому полі.
Вікторія Торон
