Дорогі друзі - поети і прозаїки! Я подумки віршую у світлиці кожного з вас і щиро вітаю всіх вас з Різдвом Христовим, бажаючи всім Божого благословіння, миру і добробуту!
Віршика про народження Ісуса Христа він вивчив напрочуд швидко. Послухав, як казала матуся, повчаючи старшеньких, і повторив за нею. Не йому вона говорила, а він все одно слухав. Їм уже можна віршувати на Різдво – а він все ще маленький.
А чому б і йому не піти віршувати? Вдягне валяночки, пальтечко, рукавички – навіть холоду не відчує, коли бігатиме з братами вулицями ще сонного села.
– Ні! – сказала матуся. – Ти ще маленький...
І він заплакав. Гірко, невтішно.
Відверто кажучи, він рідко коли плакав. Тільки тоді, коли його кривдили дуже. Отож він заплакав і пішов у другу кімнату. А хлопці продовжували збиратися...
Сидів тихенько на ліжку, скімлив. Здається, ніхто не звертав уваги на нього, і тільки тоді, коли його брати взялися за клямку дверей, матуся зупинила їх і наказала почекати малого...
То було блаженство! Він був на сьомому небі. Щебетав віршика і, мов справжній солдат, метеором вдягав пальтечко, шапчину... Валяночки поправив уже в сінях.
А посмішка яка в нього була! Сміялися очі, носик, щічки. Навіть вуха і ті посміхалися. Навіть сльози стали солодкими. То було справжнє щастя. Маленьке непідкупне щастя стукало в серце малому.
– Синку, ти ж недовго там!.. – почув уже з-за дверей.
– Добре, мамо! – відлунювало вулицями села.
Та яке там "добре" – всю-всю вулицю оббіжить, в кожну хатину загляне, всюди проспіва-прокаже:
"Світ просвітився,
Христос народився!"
Світ просвітився!.. І ніжки, мов пружинки, видрикують від хати до хати.
Христос народився!.. Оченята заглядають в очі кожній тіточці-господарочці, а уста співають, співають, співають...
– От молодець. От який козарлюга! – хвалили хазяйки оту малу кнопку.
– Поздоров, Боже, таку дитину за добрі вість, – з цими словами тітки клали в його рученята цукерки чи п'ятачка, гладили по голівці і питали-приспівуючи:
– Чия ж ти, дитино?
Він соромився, і за нього відповідай старшенький.
Ангели рекують!.. Чомусь малий ніяк не міг второпати отого "рекування". Але знав напевне, відчував всією душею, що то якесь дуже гарне слово.
– Мамо! А що ото "рекують"? – питався він.
– Що "рекують"? Про що ти питаєш? – відірвалась від клопотів вражена матуся.
– Ну, ангели рекують!.. Що то вони роблять?
– Ах, ангели! То вони, синку, співають на небі, а ми їх слухаємо... Розповідають вони нам про Ісуса Христа.
І от тепер, бігаючи від хати до хати, він зупинявся, вглядався ще в заспане січневе небо, придивлявся до кожної тонучої зірочки, і йому здавалося, що десь далеко-далеко видзвонює нечувана казкова мелодія. Кожна зірочка випромінювала дивний спів, і від того співу сутінь небесна меншала.
Ангели рекують,
Радість нам дарують!..
Кожне деревце привітно шелестіло морозними вітами малюкові. Кожна гілочка промовляла:
– Різдво! Різдво! Різдво!
"І чому я раніше не вивчив віршика?" - Не раз думало щасливе хлопченя, виплигуючи від хати до хати. - "Матуся б і раніше пустила мене. Вона ж така добра-добра. Боїться, щоб не забарився я де. Та я пташиною всеньку вулицю облечу і на іншу загляну..."
І летіло мале пташеня вранішніми вулицями села. Вистукували ніжки в такт переповненому щастям серденьку. Щебетав його голосок у кожній хатині:
"...І ми звеселімся,
Христу поклонімся
У вашій господі
При славній нагоді!"
Він напрочуд швидко вивчив віршика, бо Різдво давно вже манило його, кликало на вранішні морозні вулиці, де кожна сніжинка виспівувала під музику, що лилась зі світліючих небес.
ID:
549458
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.01.2015 08:44:59
© дата внесення змiн: 07.01.2015 08:44:59
автор: Grigory
Вкажіть причину вашої скарги
|
