Дрібні зірки розсипались на друзки,
Немов старі розбиті ліхтарі,
Рогаликом рум'яним на мотузку
Ніч насилила місяць угорі.
Вчепилася гілками щупла слива
В небесне оксамитове сукно.
Десь у дворі малеча галаслива
Словами сіє щедро, мов зерном!
Там, під горою, притулилась хата,
Лампадкою ряхтить проз гілочки...
Немов прудкі весняні ластів'ята,
Гучні щедрівки б'ються у шибки.
А сивий комин трусить бородою ─
От-от насипле повні жмені див!
І сам Господь йорданською водою
Благословенний двір сей окропив!
Радіє серце, святом обігріте!
Та все ж бентежать по́мерки журби:
Чи дочекаєш, мій коханий світе,
Щасливої і мирної доби?
Уявила, як на небі бродить місяць і збирає зорі-друзки і зв’язує кінцями мотузки…
Слива вчепилася в небо, хата лампадкою ряхтить – в таку казкову ніч НІХТО не спить!
Комин трусить бородою, наче сивий ДІД, а в дворі на полотні зі снігу – таємничий слід…
Біле личко, одяг срібний, дивовижний іній… Сипле снігом з рукава зимонька-зима, в день такий знаменний нам морози посилає, і вода на Водохрещу скрізь свята!
Але в серці біль і туга, сум і гіркота…