Мов грім у яснім небі, знявся крик.
Їй змовчати було б, та не стерпіла.
Та хто б і за роки до того звик?
Іще вночі була кохана й мила
І раптом стала гіршою за всіх.
"А сам який?" - за словом - третє, п'яте...
Образи, що збирала – повний міх,
Тепер у нього кидала завзято.
На друзки розлетілися склянки,
Заплакали старенька мати й діти...
Усім давалась лайка та взнаки -
Та жар ніхто не міг охолодити.
Витрушували міх образ до дна,
Такий важкий! Обоє "рвали жили".
І тішився, сміявся сатана -
Вони йому немало послужили.
І пригортав дітей до себе Бог,
Хотів закрити вушка і серденька -
не вистачало рук, бо й тих обох
Іще тримав на ниточці тоненькій.
І уціліла все-таки вона -
Хтось першим затулив лайливий пИсок.
Ще почекав недовго сатана
І геть пішов... А Бог не відступився...
Валентина Попелюшка
